Василь Земляк - Лебедина зграя. Зелені Млини

Журавлиний ключ розпачливо закричав над Глинськом, Месмер у кріслі підняв голову на той поклик, дві вервечки провисли над степом, вожак тяг їх по небу за якимсь одвічним і строгим законом, відкритим чи не самим Евклідом, а Манжус все ще вірив чомусь, що він помре звичайного смертю у рідній Теребовлі й похований буде там, на схилі гори, де споконвіку ховали Манжусів. Ще кілька днів тому, коли Ріхтер радився з ним про місце й обрав це Ходасове глинище над високою виспою, де живуть і вищать стрижі, Манжус не заперечував. Манжус чув, що з цього глинища колись виник і сам Глинськ.

Вожак прибрав з неба свій ключ, ніщо тепер не відволікало Месмера, і Манжус міг піймати нарешті його погляд. Якусь мить вони дивились один на одного. Адже дітей Манжус врятував з його, Месмерової, згоди. Йому нічого не варто тепер врятувати Манжуса. Один жест, один рух рукою. Але великий архітектор ніби закам'янів у кріслі, потупив очі.

— Конрад!!! — закричав він, не маючи далі сил залишатись у кріслі.

— Фойєр! — скомандував Ріхтер.

Манжус падав обличчям до крісла. Месмер знайшов його смерть прекрасною. Месмер не схотів мати цього свідка серед живих.

Через кілька днів, випадково довідавшись від своїх підлеглих, кого саме було вбито на буряках, Конрад Ріхтер збагнув, якої він припустився помилки, відпустивши Мальву, але ж приховав цей свій прорахунок від підлеглих, з нордичною витримкою вичекав рівно місяць, після чого прибув у Вавилон на чорному лімузині, наказав привести стару Зінгерку до управи й запитав у неї про Мальву тоном людини, якій доля Мальви не байдужа. Сказав, що Мальві ховатися нічого, що сина її вбито зовсім випадково, що вбивцю сина покарано — відправлено на фронт, а вона може почуватися тут вільно, жити собі вдома, доглядати стареньку матір, бо скоро зима, а взимку самотній матері буде важко, він–бо, бачите, чув, що зими тут суворі. Оце й усе, більше нічого він не вимагав від Зінгерів, і, якби їхня ласка, то він за заслуги їхнього батька перед Німеччиною міг би занести їх — і матір, і дочку — до фольксдойчів, а це — пайок, це повага, це майбутнє, про яке у їхньому Вавилоні ніхто навіть не сміє й мріяти. Тепер вона може йти, та конче нехай передасть цю розмову Мальві.

— Але ж ви розстріляли її. Як же я можу мертвій щось передати?.. Шварц, перекажіть йому, що в нас живі з мертвими не говорять, у нас лише живі з живими, як–от, приміром, я з вами, Шварц.

— Ні, ні, вона не розстріляна. То ми розстріляли її для них, для більшовиків. Розстріляли й поховали… На кінському кладовищі. Коли хочете, то ось Шварц може показати вам ту могилу. Там нема ніякої Мальви. Мальва тут, у Вавилоні, вже місяць тут. Але навіщо ховатися? Навіщо ризикувати, коли можна жити собі спокійно, ба навіть щасливо, отримувати пайок…

— Ото б я повірила, що моя Мальва за місяць не провідала б матері? Та що вона — з каменю? Чи серце вирвали з неї, чи душу? Самі подумайте. Ну, скажи йому, Шварц, скажи.

— Більшовичка вона!.. — вибухнув гестапівець, і від цього ота підступність його видалася старій ще бридкішою.

— Мені б бунтуватися, а не вам, — чемно сказала стара. Савка повів стару додому, вона по дорозі все бубоніла собі під ніс: «Він мені буде говорити, жива чи нежива моя Мальва! Та я ж тебе наскрізь бачу, душа твоя поганська. А Шварц, Шварц у що обернувся…»

Шварц вхитрився передати Фабіянові записку з категоричним «знищити!» на самім початку. В ній писалося: «Попередьте Мальву, нехай не сидить тут, нехай іде до Шуляка або Ксана Ксанича. Цей тут готує великі облави, звозить поліцію з кількох районів. Справте кудись глинських дітей, їх можуть упізнати, а це смерть для них і для вас. А так усе добре, дали їм добряче під Москвою, а що далі — побачимо, як будемо обережні. Я.».

І хоч обережність здавна була ознакою сміливості, але Фабіян не послухався Шварца, записку приберіг, не для того тільки, щоб нею ще міцніше тримати Шварца в руках, а щоб показати Мальві оригінал. Фабіян гадав, що він ніби народжений для підпілля, ба він і справді не мав ніякого страху перед смертю й перед Конрадом Ріхтером. Якщо він когось і боявся, то хіба що свого–таки Явтушка, але то вже страх зовсім інший, суто вавилонський, в лабіринтах якого філософ давно освоївся. Бо хто бачить свої Афіни краще, аніж бачив їх Сократ, нехай навіть крізь душу власної дружини. Щоправда, Фабіян не має такої пекельної дружини, яку мав Сократ у Афінах, але достатньо з нього і Явтушка, через якого він ніби вловлює всі потаємні порухи Вавилона.