Василь Земляк - Лебедина зграя. Зелені Млини

Підвів її до вікна, показав на паркове озеро — ледь–ледь маячіли там у білому сні…

«А що то від вас тхне ніби лоєм овечим?»

«Білував овець усі ці дні, топив лій, рук робочих у комуні бракує… Тому й доводиться не зважати на своє вожацтво, а робити різну роботу нарівні з усіма. Молочу, скиртую, ходжу за плугом, от тільки не взяв собі норми буряків, бо там п'яти пальців замало, потрібно хоча б сім».

«Усе життя мріяла жити в цьому палаці, такий він мені гарний та загадковий іще з дитячих літ. То чи не вступити мені в комуну? Андріян жалкував, що не вступив сюди…»

«Я знаю, він говорив. Але пізно… Нам потрібні, Мальво, люди хоробрі, самовіддані та безкорисливі. Се асоціація добровільна, як Запорозька Січ. Самітних жінок ми неохоче приймаємо, а паче таких–от. Забагато честі для вавилонської вітрогонки. Ні, живи собі у своїм Вавилоні, тобі спокійніше буде без нас, а нам без тебе».

«Даруйте, що так пізно завітала до вас. Щоб менше бачили — ось чому. Може б, ви провели мене? Боюсь денікінців. Я їду, а вони так і встають з рову один за одним… У вас, певно, коник є, та й сідельце знайдеться?..»

Жнивові пахощі, поснулі будяки на денікінцях, коні стрижуть вухами, знайомляться, чорна шаль розвівається на вітрі — хтозна, чим се може скінчитися?

На мансарді жив комунівський поет, совість і слава комуни, то Клим Синиця взяв рибальське весло, що одиноко стояло в кутку, вийшов на середину кімнати й постукався ним у стелю.

Вдень Володя Яворський варить сир, а вночі пише вірші. Соснін був од них у захопленні, новому ж ватажкові комуни Бог не дав хисту розумітися на тому, але не уявляє собі комуни не так без поета, як без сировара, гадаючи, що той не так прославляє комуну своїми віршами, які зрідка друкує місцева газета, як червоними головками сиру, що ними комуна торгує одна на ціле Побужжя. По якійсь хвилі, коли весло знову опинилось у кутку, почулися кроки на східцях, достоту тривожні, й у дверях появився Володя Яворський. З вигляду це був зовсім юнак, у кумачевій сорочці навипуск, у казенних штанях з ушитих галіфе, так що виходили штани щось на зразок гусарських і щільно облягали ноги поета, а взутий був у червоні черевички, переобладнані на чоловічий лад. Для того Володя зрізав підбори (з високих зробив низькі) і вкоротив халявки, що, проте, не могло приховати їх колишньої приналежності. В тих черевичках він скидався на іспанського гранда Середніх віків, а до того ще мав високого, непокірного чуба, в очах читалася суворість та незалежність духу, а ніс також був настроєний войовниче, колись його помітно викривлено в боях за свободу, але так, що він не псував портрета, а лиш гармонійно вписувався в нього і свідчив про те, що майбутнє для цього комунарика буде нелегке, хоч у поставі його ще відчувалася хлопчача цнота, а чи то була сором'язливість перед жінкою. Та коли Мальва приснула в жменю, вперше побачивши живого поета, то він прибрав занадміру гордої пози й незалежно кинув ватажкові комуни:

— Якщо я вам потрібен, то ви могли б піднятися до мене. Товариш Соснін це робив частенько, Климе Івановичу…

Клим Синиця вибачився перед ним, бо й справді не хотів його ніскільки применшити, а далі сказав:

— Пам'ятаєш, я колись говорив тобі про мого товариша, того, що копав криниці? А се його вдова, Мальва Кожушна. Приїхала з Вавилона проти ночі. Мені вранці до Глинська, то, може б, ти осідлав коня й провів цю жінку до вітряків, а то й у сам Вавилон?

— Я боюсь денікінців, — щиросердо призналася Мальва.

— Яких денікінців? — перепитав поет, чекаючи за одним приниженням іншого.

— Мертвих, — посміхнувся на Мальву Клим Синиця. — В нашому рові.

Володя пошкодував у душі, що ті денікінці мертві, а не живі, інакше б він показав цій гарній жінці, що таке поет у бою. Соснін, залишаючи комуну, віддав йому на сховок свою шаблю в піхвах, яку він нарешті зможе застосувати.

Повернувшись на мансарду, він вчепив шаблю до пояса, надів стареньку будьонівку, хоч ніч видалася напрочуд теплою, зодяг шкірянку до колін, що також дісталася йому від Сосніна, й пішов до стайні сідлати коня. Ратна ніч уже вчувалася йому, наранжованому до двобою, в якому він і разу не випробував себе як солдат. Але заки розбудив сторожа у стайні та вивів коня, якого тримали в окремій кліті, та заки перевів стремена для себе, бо у Клима Синиці командармські ноги, то дещо спало з нього того ратного духу.

Загарцював Соснінів кінь під балконом (Соснін купив його за великі гроші) з вершником, екіпірованим для шабельного бою, і кинув той боєць занадто голосно: