Марія Морозенко - Іван Сірко, славетний кошовий

Характерник Сірко, пильно дивлячись в очі нажаханому козакові, з притиском мовив:

— Це — сон. Тобі наснився сон, тільки й усього.

«Як це сон, коли я не сплю?!» — подумав собі Чорнопліт, але вмить закляк, обезвольнів і, збувшись голосу, не міг нічого Сіркові заперечити.

— Це — сон, — повторив Сірко. — Щойно ти рушиш із місця, усе забудеш. І ніхто ніколи не почує від тебе про цю ніч ані слова. Ніхто і ніколи. А зараз іди собі геть.

Чорнопліт покірно розвернувся і поплівся пріч. Як потороча, плутав ногами, не тямлячи куди, навіщо і звідки йде. У голові було порожньо, буцімто хтось до краплі вичерпав звідтіля усе, що мучило Тараса раніше. І тільки якийсь неясний острах змусив пришвидшити крок. Йому хотілось чимхутчій забратися з цієї незатишної, сливе небезпечної місцини. Тож коли перед Чорноплотом забовваніли січові ворота, він притьмом подався до них. Ось уже бачив їх виразно. Вже й ніби наблизився до них, уже до порятунку — рукою подати… Але ні — ворота мовби хто пересунув. Іде Чорнопліт до них, іде та іде, а дійти не може. Чи то блуд напав, чи хто силоміць тримає його і не дозволяє потрапити на Січ… Від безпорадності у Чорноплота замлоїло серце.

— Іди сюди! — пролунало раптом.

Стріпнувшись, Чорнопліт озирнувся: ніде нікого.

— Іди сюди! — вдруге озвався невідомий голос.

Холодний піт знов оросив Чорноплотову сорочку: не причулося значить, хтось дійсно його гукає!

— Іди сюди! — почулося втретє. Тарас Чорнопліт скорився вимогливому голосу…

Безвільно посунув на поклик. І не було його блуканням ні кінця, ні краю. І тільки безладні думки, немов гарячий пісок, поволі заповнювали його голову, як порожній дзбан: «Куди я йду? Чого не противлюся чужій волі? І звідки знаю цей рипучий голос?» Хрипкий сміх лунко вистрілив поряд, і раптом Чорнопліт згадав…

Це було ще в Мерефі… Скільки ж то літ проминуло відтоді — десять чи й більше?.. Палахкотіло купальське багаття, усі гуртом веселилися, а він намовив кількох хлопців зі своєї ватаги купальським жаром спопелити хатину в хащі, яку люди прозвали відьомським кублом… Боячись навіть потикатися туди вдень, парубоцтво начастувалось уночі для хоробрості хмільними напоями та позбулося не лише страху, а й здорового глузду. Прошкуючи лісом, хлопці нарешті дісталися до старезної хижі і зі сміхом взялися до лихої справи. Проте щойно над ветхим житлом запалахкотів вогонь, вони побачили її — стару горбату ворожбитку з мерефської хащі. Спершись на костур, вона виступила до них із яскравого полум’я у білій полотняній сорочці, з розметаним сивим волоссям. Спинившися за кілька кроків від остовпілих призвідців пожежі, зиркнула на них осудливо і, пронизавши гострим поглядом Тараса, люто змахнула костуром у його бік. Але він тільки сплюнув собі під ноги і заклично гукнув:

— Хапайте відьму, хлопці, кидайте її мерщій у вогонь… — урвавшись, фраза жалким вогнем заклекотіла в його горлі. А потім нестерпно запалало усе нутро, ніби Тарас проковтнув розведене ним самим багаття…

— Коли маєш пекельну душу, то хай і все життя твоє обернеться на пекло! — голосно прорекла мерефська чаклунка, здійнявши над головою вигнутий костур. Потому пройшла повз ураз протверезілих шибеників, обдавши їх своїм рипучим сміхом, наче струменем студеної води…

І от Чорнопліт знову чув той сміх, який не міг сплутати з жодним іншим. А відтак був майже певен: регіт мерефської чародійки не вістує йому доброго завершення цієї незбагненної ночі.

— Згинь, згинь, згинь! — процідив крізь зуби, хрестом очищаючи перед собою шлях.

Від недоброго сміху, що лунав довкруж, Чорноплотові слова розкололися, мов тоненькі крижинки.

Тарас Чорнопліт отямився, щойно почувши далеке піяння перших півнів, а на обрії кволо зблиснуло пробуджене сонце. Озирнувшись навсібіч, молодик побачив, що забрів хтозна-як далеко від Січі. Кукурікання півнів указувало на те, що він майже дістався до козацького зимівника, завбачливо прихованого від зірких очей бусурман у глибокій балці. «Слава Богу! — подумав Чорнопліт. — Тепер я хоча б знаю, в який бік іти». Ледве волочачи ноги, він ніяк не міг зрозуміти, чого тут опинився і чому зустрічає світанок не в своєму курені разом з усіма, а блукає на відлюдді сам-один?

— Видать, блуд завів мене казна-куди! — вилаявся вголос і відразу ж почув тупіт кінських копит.

— Хоч якась жива душа об’явилася! — радісно озирнувся і… закляк на місці. Прямісінько на нього мчала татарська розвідка. Водномить Чорнопліт пригадав страшні розповіді козаків про знущання яничарів над тими, хто потрапляв у їхній полон, про тяжку невільницьку каторгу на галерах та мученицьку смерть відчайдухів-козаків.