Марія Морозенко - Іван Сірко, славетний кошовий

Сірко принишк від болючого передчуття. Із водяного дзеркала на нього пильно та вичікувально дивився… Сірий. Вовк, якого він упізнав би з-поміж тисячі інших вовків. У вовчих очах тремтіли великі причаєні краплі сліз, як і тоді, тієї миті, коли вірний звір прощався з життям…

— Сірий, я сумував за тобою, — боячись доторкнутись до відблиску води, сумовито зізнався задзеркальному другові Сірко.

— Я знаю, — прохрипів вовк у відповідь. Сірко ні трохи не здивувався: характерники Пугач та Вітрогон, а ще більше волхвиня Рода, передаючи йому віковічні свої знання, розповідали про особливі ночі, коли звірі, зокрема ті, що пройшли міжчасся, отримували особливий дар. І Сірий теж його мав — той дар, яким сповна володіли його далекі прародичі-вовки тоді, коли ще геть усі звірі на землі вміли говорити…

— Прости мені, друже, я тебе не вберіг, — промовив Сірко.

— Ти не винен, — відказав вовк. — Так мусило статися.

— Чому ти ніколи мені не снишся? — запитав Сірко, ледве стримуючи палке бажання розбити люстро замерзлої води, щоб хоча б на мить торкнутися друга. Він знав: щойно це зробить, видиво розлетиться разом із крижинками на дрібні друзки, зникне, як марево… Єдине, що міг зробити цієї ночі, — це побачити й почути якнайбільше. І тому перепитав тремтливим голосом: — Чого ти не приходиш у сни про моє дитинство, в які поринаю задля зустрічі з тобою?

— У минулому мене вже немає, — скрушно хитнув сивою головою вовк, проникливо зазираючи у збентежені очі колишнього господаря крізь тонку кірку прозорого льоду.

— Як це?!

— Шукай мене в іншому вимірі, — пронизливо заскімлив Сірий.

— Як би я хотів тебе повернути! — сумовито та з надією в голосі вигукнув Сірко. — Як би я хотів, аби ти знову був поряд.

Сніп місячного сяйва впав просто на вовка, вкриваючи його шерсть мерехтливим срібним полиском.

— Невдовзі так воно й буде.

— Коли?!

— Коли поява в іншому місці та в іншій личині, провістить мій прихід, упізнай мене і візьми з собою.

— Ще б не впізнати! — журливо усміхнувся на почуте. — Я упізнав би тебе й з-поміж усіх вовків, чуєш! З-поміж усіх вовків світу!.. Але де ж мені шукати ту місцину?

— Вона сама тебе знайде, коли прийде час. Ти носиш її у своєму серці повсякчас. Це все, що я можу тобі сказати. Тільки впізнай мене, чуєш… Тільки упізнай…

Не втримавшись, Сірко потягнувся рукою до відображення вовка у круглому відблиску повного місяця, що завмер біля його ніг — не зміг побороти в собі дужого пориву, прагнення бодай на коротку мить відчути втраченого побратима ближче. Забувши про розважність, провів злегка долонею по холодній кірці льоду і… відразу ж під його руками забилася вода. «Що я наробив?!» — картаючи самого себе, відсахнувся Сірко. Проте було вже запізно…

Сірий стрімко занурювався у глибінь місячного кола. За кілька секунд його вже не було видно, та й вода зійшла із трави, зарошеної хіба краплями роси. Жодного знаку, що тут з’являлося магічне озерце…

Тарас Чорнопліт, нипаючи в темряві, почувався так, ніби його тіло била пропасниця. Такого переляку він зроду не знав. Та і як було не злякатися?! Бачив, як Сірко повернув у темне небо повний місяць, чув, як той розмовляв із вовчиськом — ще й припрошував повернутися з того світу! — і волосся дибки стало на його голові. «Хіба вовки вміють говорити по-людському? О ні, зроду такого не було. Але як? Як він це робить? Адже простим людям таке не до снаги?!» — думав Чорнопліт, ледве тямлячи себе від жаху. Прикрив долонею рота, аби не закричати вголос, і мало не задихнувся — ляк клубком застрягнув у горлі.

Провівши обома долонями по обличчі, характерник Сірко полегшено зітхнув, ніби пробуджуючись після тривожного сну. Глянувши вгору, усміхнувся: небо над ним було зоряне та погідне. Ніч розгорнула над землею замість суцільно чорних свої срібноткані покрови. Круглий місяць-пастух вдоволено котився за своїми незліченними небесними вівцями і сяяв так ясно, неначе закликав на гостини ясночолий день.

— Ди-ди-диявол сущий! — почулося за спиною в Сірка. Той озирнувся. Позад нього стояв Чорнопліт із синюшним і перекошеним од жаху лицем.

— Ти!.. Чого слідом вчепився до мене, як той реп’ях? — гнівно запитав Сірко. — Чого тобі треба?!

— Не підходь до мене ні на крок! — цокочучи зубами, вигукнув Чорнопліт, виставляючи перед собою руку, ніби для оборони.