Юрій Мушкетик - Гетьман, син гетьмана

— Ти ж у мене розумниця.

Сакральна пауза.

— Я в тебе?

— Так.

— Ну, тоді і ти в мене.

— Не інакше.

На дев’яте травня — на день Перемоги — у видавничому залі зібрали три редакції. Після нудної доповіді учасники війни розповідали про війну. Здебільшого це були штабні офіцери, розповідали загально про операції, маневри військ. Жінки вимагали від Дробота, щоб виступив він. Той довго відмагався, врешті викульгав на трибуну. Озирнувся ніяково.

— Ну що я розкажу. Що я пам’ятаю? Вночі кудись женуть, на світанку окопуємося, а ранком пішли німецькі танки і піхота. А перед цим — огняний вал на наші окопи. Падаєш на дно окопу, накриваєш куфайкою голову і автомат — щоб не забило піском — лежиш, а воно гримить, земля гойдається під тобою. Скінчився наліт, встав, дивишся, скільки нас залишилося з роти.

— Скільки чоловік рота?

— Сотня.

— Ну і скільки залишилось?

— Коли як. Половина. А то пам’ятаю три рази поспіль: сім, дев’ять і одинадцять. Якщо позаду залишалась наша артилерія і б’є по танках, то ми відсікаємо піхоту від танків, а якщо її немає — ноги на плечі і драла. Ще якось загаявся, і танк вискочив з виярка поруч. Жме за мною. Я спочатку кинув автомат, далі поскидав на бігу з ніг валянки, а за плечима — речовий мішок, мотузочком спереду лямки зв’язані. Ледве згадав про фінку, брейонув, і його разом з кухвайкою кинув. А танк жме, реве позаду, не стріляє — хоче живого намотати на гусениці. Й страх мене обійняв такий, що аж штани горять ззаду. Шкіра на потилиці і спині брижами взялася. А тут канава з водою, я — стриб, вхопився за гілку і в кущі. Танк гур-р-р з кулемета. Прибіг до своїх, сів на поваленій сосні, хтось скрутив мені цигарку і всунув у зуби. А хлопці дивляться на мене, пальцями показують і регочуть. Я тоді зирк униз, а там матні немає — кулі виїли. І все зверху. Так, ви не думайте… тільки матні. А все інше ціле, у мене двоє дітей, обоє на мене схожі.

— Якийсь епізод героїчний розкажіть. Ви ж морський піхотинець. Як покидали Севастополь?

— Севастополя я не покидав. А брати брав.

— Розкажіть.

— Ну що там. Біжу я вулицею, до мене приклеївся якийсь салага, а тоді змився. Тут снаряди — торох, торох, дивлюсь — відчинений підвал, я туди. Очі на лоба полізли: в підвалі більше взвода німців. Побачили мене — звізду на моїй шапці — і всі підняли руки. Я бачу — на всіх годинники, й видно — добрячі, а в хлопців у нашому взводі майже ні в кого годинників немає. Я тоді зайшов з одного краю та й познімав усі в шапку. Штовхнув двері ногою — «виході», вони вийшли на вулицю, акуратно вишикувались. Йдемо. А тут, знов снаряди: грюк, грюк. Я через паркан та ходу, думаю, хай вам риба і коші.

— Ви щось про воду, зв’язок з водою, ви ж моряк.

— Воду я п’ю, а краще водку, — пожартував і зрозумів, що невдало. — Який я там моряк. Ну, так от… — Обличчя розгублене, майже дитяче. — Це було вже на Дунаї. Сиджу я на пенькові, рубаю з казанка кашу, а тут біжить якийсь старлєй: «Хто знає німецьку мову?». Ну я, дуралей, так ніколи й не порозумнішав. «Я». — «Пошлі со мной». Привів до штабної землянки, над водою. Там човен, два весла і палиця, до неї прив’язано півпростині. Кажуть: на острові засів полк есесівців і не здаються. Поїдеш парламентером. Отуди к хрінам. Ну я вже не зовсім у потилицю битий, кажу: «Хто зі мною, солдатом, буде розмовлять». Вони довго гиркались між собою і випхали капітана. Сів я на весла. Острів — зеленою стіною, кущі — над самою водою. Страх Божий — кожен кущ розстрілює. Гребу — пітний увесь, більше зі страху. Вилізли. Попереду мілке болітце осокою поросло. Бредемо, я — попереду, несу над собою флаг той. А рука втомлюється, важчає, важчає — я не помічаю — опускається. А він: «Вище флаг, застрелю». Ні, думаю, пістолета в тебе немає. Й кажу про те, а він: «Вернемося — застрелю». Бредемо. А страх зо всіх боків. «Вище флаг». І чую, вже од нього повонює. Не знаю, як я теж не наклав у штани. Попереду — галявина суха, на ній консервні банки, папірці, недопалки — полк змився вночі. Вернулися, й капітан одразу напився до безпам’ятства. Правда, й мені дали стакан казьонки.

Борис трохи подосадував: не про те мав би розказати Дробот, піднімати свій авторитет. Бориса вже більше року тисли зі всіх боків, щоб звільнити з роботи непоступливого, огурного, крамольного Федора Дробота. Але Борис з усіх сил одбивався (дав собі обіцянку: швидше піде сам, ніж звільнить Дробота): кидав найсильніші аргументи: як звільнити — інвалід війни, тричі поранений, має два ордени Бойового Червоного прапора — солдат, увінчаний такими нагородами, он про нього в «Комсомольской правде» писав генерал: «Был у нас в полку солдат легендарной храбрости, Дробот Федор. Где ты сейчас, солдат, отзовись», — і од Бориса одставали.