Юрій Мушкетик - Гетьман, син гетьмана

— Хлопці, поговоріть краще, що поставити в центр на наступний номер, — офіційним тоном прорік Борис і вийшов з кімнати. Не хотів виглядати перестрахувальником і воднораз боявся. Бо й було чого. Згадав про перевірку столів, про Сільченка. Сільченко був не зловредний, не сперечливий, виріс в українському селі, він підтримував хлопців у їхніх розмовах, хоч і рідко впадав у них. Тоді він через півгодини після їхньої розмови про перевірку столів зайшов до Бориса.

— Може, ти думаєш, що я стукач… Я — парторг редакції, через те мені й запропонували. А що я міг?

— Міг тихенько попередити мене, а я заздалегідь порився б у столах. Тоді попередив працівників на літучці, що нині по Києву ходить багато самвидаву, але він, редактор, вимагає, щоб у редакції його не було й щоб менше теліпали язиками.

Борис жодного разу не нагадав Діні про той пекельний вечір, коли розпачливо чекав її, а вона, бачачи його великодушність, намагалася бути ласкавою, готувала йому смачні млинці та голубці.

Їхав у село, сам, без Діни: зима, холод. З вокзалу до центру районного містечка доїхав розхитаним автобусом, базар був порожній, нікого з села не було. Повагавшись, рушив пішки. За містом — ножавий вітер, текли білі змії поземки. Дорогу перегородив гострий замет. Перебрів. Другий, третій, перекидав валізу з плеча на плече. Відчував, що знесилюється. «Можу замерзнути». І враз почув за спиною якийсь шурхіт. Оглянувся — їхала підвода, буланий кінь, сани глабці. В санях лежав якийсь чоловік. Побачивши Бориса, притримав коня. Впізнав.

— А, чоботар, сідай. Тобі повезло.

Шустер — по-німецьки чоботар, так їх прозивали в селі.

Справді пощастило. Це їхав колгоспний лісник (колгосп має шмат лісу) Федот Голубенко — гіркий п’яниця. Він і зараз був п’яний. Всі знають, що Федот — бузовір і бовкало, через те, либонь, йому все минало.

«Федоте, ти ото бродив по лісу без рушниці й не боявся вовків? Вони тобі стрічалися?» — «Ще й як часто. Бувало, обсядуть». — «І що ти тоді робиш?» — «Виймаю блокнот і олівець, вони думають, що я їх записую в колгосп, і — врозтіч».

…Горобине поле, тут збирав колоски, той самий об’їждчик ганяв їх за наших і за німців, колишній аеродром, його орали після війни, воли приставали в борозні, Ковбикова саджалка — тут ловили дрібних карасиків. Усе знайоме, все рідне, навіть приметене снігом, все тисло на душу. Голубенко тягнув його до себе додому: «Є такий самогон», але Борис відчепився. Ось і знайомий рідний провулок, сусідка тітка Горпина відкидає сніг, в неї руки до колін — свинарка, повідтягувала баняками; колодязь із журавлем у дворі — він для нього дорожчий, ніж вся водопровідна система міста.

Батько, мати. Мати втерла сльозу, батько поважно потиснув руку — пишається перед сусідами вченим сином. Він сам од роду з поліщуківських смолокурів, смолою й живицею весь вік пахтів його рід, материні ще з часів Милуші мочили коноплі в Тереховому болоті й тіпали їх на терниці. Батько був майстровий чоловік — тесля, пічник — мали сякий-такий достаток, організовувався колгосп, він все зрозумів і першим написав заяву, і все (коня, реманент) оддав у колгосп. А тоді був у повіті, в чайній, і один знайомий (робив багатьом то хлів, то хату, то піч) шепонув йому на вухо: «Тебе на розкуркулення, в Сибір». — «Мене? Я ж все здав». — «Однаково, є в списку». Він мав голову, не став чекати, покидав на коламашку дещо з начиння, посадовив дітей, запрягся в неї і покотив їх, куди очі бачать.

Жінка підпирала. Зупинився верст за п’ятдесят, там будували аеродром, найнявся — робочі руки були потрібні, навпроти аеродрому через дорогу покинутий клінкерний завод, жили в одній з печей. А заодно будував у сусідньому селі людям хати, клав печі, й вдалося там залишитись, і збудував і собі хату, оце вона.

Наступного дня був у Діниної матері — Параски Юхимівни. Те ж ліжко, ті ж подушки за спиною, той же марний погляд, ті ж погаслі очі, які ледь-ледь засвітилися при Борисовій з’яві. На гостинці — сухий торт і лимони — ледь подивилася, а Борисові зраділа й раптом заплакала.

— Чого ви, Параско Юхимівно, з нами, з Діною все гаразд, вона отримала вільний диплом, от-от знайдемо роботу. Ми купили їй шубу, не щось там — каракулева, але нічого, гріє.

У Параски Юхимівни забриніли безживні губи.

— Я плачу, що ти в мене такий хороший. Боря, я тебе молю, — не покинь Діну.

Борис зрозумів, що Діна розказала їй про свою молдавську епопею.

— Не покинь, Боря, обіцяєш?