Юрій Мушкетик - Гетьман, син гетьмана

Сів у десятий трамвай і там сотав трагічні думки. Була одинадцята. Прорвався крізь чергову, підбіг до кімнати. Застукотів кулаками. В кімнаті — вже спали. Двері прочинила й стала в них, тримаючи поли халатика, Дуся — дівка тлуста, дебела, негарна з лиця, старша од всіх дівчат — до інституту вона вже працювала муляром. Бориса чомусь не любила. Й він не знав чому. Мабуть, Борисів вигляд сказав їй багато про що. А тут ще Борис залопотів: «Її немає, вона загинула, я зараз побіжу в міліцію». Дуся подивилася на нього примруженими очима:

— Біжи додому. Вона прийде.

— Де вона?

— Ну, прийде, приїхав знайомий, — на це слово натисла, — з Молдавії.

Борис пішов по сходах, як ошпарений пес. Двоє почуттів змагалося в ньому: одне — якоїсь полегкості, що Діна жива, а друге — несосвітенної кривди, лютої ревності, злості.

Діна була вдома. Переглядала щось у шафі.

— Де ти була?! — з порога закричав Борис, намагаючись не зірватись на вереск.

— У… п… подруги… зат…трималась.

— У подруги в штанях! З Молдавії.

Далі він пам’ятав погано. Кричав, кидався найдошкульнішими словами, які тільки знав, погрожував кулаками й нарешті вирік:

— Все. Розводимось. Завтра. — Й твердо далі: — Завтра розводимось, завтра.

Діна плакала. А тоді впала на коліна й обняла його за ноги…

— Я… вже вагітна од тебе. Ой…

— Звідки я знаю, що од мене.

— Ой… Він по-дурному закохався в мене. Він — пацан. Приїхав, я його не кликала. Ходили по Володимирській гірці. Він плакав…

Гіркота була страшенна: вона зустрічалася з хлопцем там, у Молдавії, після того, як вона з Борисом вирішила одружитися. Це зрада. Страшна зрада. Цинічно майнуло в думці латинське прислів’я: «Цнотлива та, якої ніхто не домагається». Розсердився на себе за цинізм. За все.

— Розходимось. Завтра… заяву.

Діна ридала.

— Мама… Це вб’є маму. Вона не видержить.

Ці слова і вирішили… Він не міг стати причиною смерті Параски Юхимівни.

В ліжку Діна знову припала до нього. І він брав її жаско, грубо, майже люто. А тоді лежав з розплющеними очима й думав: мабуть, правий Фройд, що людиною володіє секс. І думав: як тепер житиме. Як любитиме Діну. І чи ще любить її. Й чи є взагалі в світі любов. Справжня, велика. В друзів її не бачив. Та й не можна побачити. Можна. І згадав… у них у селі… Він тоді ходив у п’ятий чи шостий клас. Все село говорило. Була дівчина Валя. Казали — гарна, він не пам’ятає та й по-справжньому не знав її. І хлопець, Микола, який вчився в технікумі механізації. Він кохав Валю. Вона не відповідала на його кохання, нехтувала ним прилюдно, втікала з клубу, щоб її не проводив. Й одного разу він пробрався до неї в садок, було літо, вікно було відчинене, Валя стояла навпроти дзеркала й чи то зачісувалася, чи то милувалася собою. Тоді в селі було багато зброї, лишилася після фронту, й він вистрілив у неї з гвинтівки. А тоді і в себе, тут же під її вікном.

Борису здалося, що він заздрить Миколі.

Перші дні Борис почувався кепсько: було кривдно й соромно за свою слабкість і за ту майже істерику перших митей, втікав то на роботу, то в книги. Діна ж малася стримано, спокійно, як і раніше. Стояла біля вікна, він дивився на її різьблений, аж величавий профіль, і туманів від того, хотілося щось зробити, сказати щось різке, й розумів, що це ні до чого.

Й думав про неї, що мав її не за ту, якою вона була. Мав її за мрійливу, екзальтовану, такою хотів її бачити й такою вона йому здавалася. А вона була зовсім іншою. Спокійною, врівноваженою, впевненою в собі, в своїй красі, холодною. І як же швидко він побачив, що помилився.

Так, вона не була його Джульєттою, його Беатріче. То він видумав її такою.

Та й чи є вони в реальному світі, оті Беатріче? І що ж тепер робити? А нічого — жити.

Дні були гарячі, сухі, а ночі грозяні. Грім то буркотів глухо, по-дідівськи, то бив різко. Коротко — яскравий білий спалах блискавки й одразу удар, сухий і короткий тріск, відтак злива, шурхіт віття, шум води, скигління вітру.

Осінь.

Осінь завжди тисла Борисові на душу. Ніби відпливав кудись із чорнобривцями, золотим дощиком, лаплахами, навіть у погожі дні шумить, але кожного дня на півтона нижче. А листя з дерев облітало то поодинокими листочками, то просто роями, оголювало віти й оголювало душу.

Туск, безпричинна печаль. Ні, не безпричинна.

В серці все вигоріло, там — самі головешки.

І в редакції туск.

Зняли — зарізали в повному розумінні — статтю Лози, їхнього постійного автора, розумного, талановитого, дещо прямолінійного Олега Лози. Прямолінійність навіть у зовнішності. Круте, ніби сокирою тесане підборіддя, круті вилиці. Великий ніс, широкі волохаті брови (коректорка, коли побачила його перший раз, сказала: ну й брови у вас, тільки дітей лякать, але Олег лише ніяково, ніби аж вибачально усміхнувся), тільки губи тонкі й завжди міцно стулені — ніж не пролізе. Статтю зняли не в першій, не в другій верстці, а вже коли увесь номер був видрукований — сорок п’ять тисяч примірників — статтю вирізували — була в кінці номера — друкарі їм поробили ножі-скіски, схожі на шевські, працювала вся редакція: один одкривав журнал, другий підкладав цинкову пластинку, третій різав, четвертий чорною печаточкою забивав прізвище автора в змісті.