Юрій Мушкетик - Гетьман, син гетьмана

Іноді ходив з рушницею понад комишами — стріляв качок, якось на стежці стрівся йому бобер, та такий великий, як гора, геть сивий. Юріїв пес Дунай кинувся до нього й злякано відскочив, певно, зрозумів силу його велетенських зубів, — і думав про Прісю, надто вона запала йому в серце. Якось, начитавшись греків, подумав, що найкраще було б прожити над річкою, при пасіці, з мудрими книжками і думками, але відчував, що того не зможе.

Однієї неділі його навідав дядько Яким Сомко. Пили грушевий узвар (дядько Яким ще й медовуху), гомоніли.

— Ну як там править гетьман? — запитав Юрій.

Сомко витер чепурні вуса.

— Править він на всю губу. Тільки не кінчиться те добром.

— Чого ж, — підштовхував його до заперечення Юрій. — Я читав гадяцькі статті. Таких ми ще не мали ніколи. І військо своє, і урядники свої, і гроші свої, і свій великий князь.

— Отож, — мовив Сомко. — Він хоче бути і великим князем, і гетьманом, і київським воєводою. Швидко скрутить собі шию.

— Чому?

— Ти думаєш, ляхи підписали ту угоду щиро? Де там! Почнуть потроху обкушувати, поки не залишиться гола палиця, й нею нас по голові. Треба триматися московської сторони.

— А хіба московити хочуть, щоб ми мали вольності?

— З ними легше. Принаймні на якийсь час дадуть їх. А ми тоді їм назад не оддамо.

— Не знаю, — замислено мовив Юрій, і тепер він виглядав не хлопчаком, а дорослим чоловіком. — Батько казав мені: дивись, я вже добуду в московській кормизі, а ти думай, зважай. Вельми гірко він думав про свою клятву Москві. Я це бачив.

— І однак… Ляхи — вороги одвічні. Шляхта не поступиться. Вона прагнутиме своє вернути.

Розійшлися невдоволені один одним.

У степу, на горбі, над річкою Красною, яка плинула в широкій зеленій долині, над селом Германівкою під Обуховом зібралася чорна рада. Два генеральних старшини — Верещака і Сулима — стали на возі, щоб прочитати гадяцькі статті, на затвердження яких їздили у Варшаву на сейм, розтлумачити їх, але ніхто не став слухати. Одне те, що укладені з ляхами, віковічними ворогами, одвертало од них. Рада перейшла у бійку — Верещаку, Сулиму стягли з воза й порубали. І нині на місці їхньої смерті стоїть високий блискучий хрест, як пам’ятник нашим міжусобицям і нашому безголів’ю. Іванові Виговському вдалося вихопитися на коня, й, відбившись шаблею, він вимчав у степ… Військо кричало на гетьмана Юрася Хмельницького, який був тут же. Сидів на зрубі криниці, пив холодну криничну воду, чекав кінця. У Красну збігав з гори потік, спадав водоспадом. Під ним купалися голі дівчата, звідси, з гори, їх було не зовсім видно, але розпалені уявою козаки не могли встояти на місці. Жага любові і смерть обнялися в ту мить.

Обирали гетьмана в широкій долині Жердовій біля Трахтемирова. Трахтемирів — давній козацький осідок. Тут Сагайдачний переховував свої гармати, тут Наливайко збирав своє військо, в шпиталі при монастиреві жили старі та поранені козаки. Намети стояли по краю долини попід лісом, палахкотіли вогнища — варився куліш, уже лунали й підігріті горілкою пісні. Міддю поблискували бані трахтемирівського Успенського монастиря, переморгувалися із золотими банями Переяслава по той бік Дніпра. Яри, урвища, бескеття робили це місце безпечним і затишним. Понад глибоким урвищем над Дніпром вилася стежина, по якій їздили козацькі дозорці.

Вибори відбувалися ранком. На все горло викукурікували свої сни півні в сусідньому селі Зарубинцях, з тужливим криком тягла понад Дніпром вервечка журавлів. Панувала одностайність: Хмельниченка кричали всі козаки. Він сидів на стільцеві з пенька, тримав у руці люльку. Чарував сам його вид — нестеменний Богдан Хмельницький. Ті ж брови, ті ж карі очі, та ж усмішка, тільки було в ній щось надто дитинне. Але те мине.

У Переяславі чекав з військом воєвода Трубецькой з наказом привести козаків до повної покірливості й тоді затвердити вибори.

По тому старшина зібралася в трапезній монастиря, аби зложити умови нової злуки з Москвою. Тут сидів московський посол Яцина і Юрась Хмельницький — пониклий, відсутній, мрійний шал від гетьманства відступив, лишилися тривоги й думки. І сидів у кутку сивобородий чернець, ніхто не знав, хто він, але саме він почав перший говорити:

— Усі хочуть, щоб козаки комусь служили: ляхи — їм, москалі — їм, турки також, ніколи козак не був вільний у своїх помислах і діяннях.

Писар Семен Глухівський почісував за вухом (за півухом, другу половину йому колись відсікли шаблею), крутив у руках перо. Старшини подавали свої думки непоспішливо, пам’ятали, як Виговський опротестував царську грамоту яко махлярську, брехливу і що казав про ті пункти. Тут було багато недоброзичливців Виговського, але тепер усі висновували, що в основу договору з Москвою треба покласти гадяцькі статті.