Юрій Мушкетик - Гетьман, син гетьмана

Увечері зажадав, щоб усі вийшли з покою, залишивши його з Юрасем. Лежав на ліжку, застеленому турецьким килимом.

— Юрасю, сядь сюди. — Взяв за руку. — Юрасю, добігає нитка мого прядива до краю. Ну-ну, тільки не пускай сльозу. Все в законі Божому, всі приходимо й відходимо. Я своє прожив. Літав на конях, сік ворогів шаблею, кохав… Ось вас, дітей, у мене шестеро. Чотири дочки, гарні дочки. І ви з Тимошем гарні… — Глибоко зітхнув. — Немає його. Тільки ти. Усе на тобі. Кермував, проривався, помилявся. Того не вернеш.

І стали в очу дві найбільші помилки. Перша — це коли після перемоги під Жовтими Водами, під Корсунем, далі під Пилявцями, зупинився. Погромив ляхів, розсіяв, треба було вдарити ще раз, востаннє. Особливо після Пилявців. Жовті Води, Корсунь — це його удача, та й військовий розмисл. Там з обох боків війська було небагато, трохи як більше по п’ять тисяч. Правда, польське військо добірне — пограничний корпус. А під Пилявцями — там уже була громохка битва: з кожного боку трохи більше як по сто тисяч, у поляків важкі й легкі панцирні гусарії, драгунії, а з допоміжними, всілякими стременними, обозними — то і всі триста тисяч. Важка то була перемога, але ж і зацна, й важлива. А він і після неї все літо стояв, спочатку довго віватували, запивали її. А далі вів перетрактації з поляками — їм на користь. Усе літо. П’янила голову проминула звитяга, гадав, що вже провчив ляхів, що будуть вони поступливіші й мудріші. А їх треба було стерти з лиця землі, як те казав Кривоніс. Забракло розуму. А далі… Уже не так і давно… Запропонував король шведський ударити разом на Варшаву й Краків, спопелити Річ Посполиту, а тоді разом таки поперти москалів із завойованих козаками Гомеля, Могильова, Нового Бихова, які москалі одібрали в козаків. Подібне запропонував удруге й семигородський князь Дьєрдь. Не послухався Богдан. Вважав, що порушить обіцянку, дану московському цареві. А той не задумався, вступаючи з ляхами в спілку під Вільно. Так, Хмельницький послав Дьєрдю корпус козаків, але москалі той корпус розклали й свого досягли. Корпус Ждановича вернувся деморалізований, небойний. Ото тоді Богдан відчув, що розлучається зі світом.

А після Пилявців ще гриміли битви: під Збаражем — Зборовим, де була повна перемога, яку татари одібрали зрадою, й була Берестецька поразка, і був ще погром поляків під Батогом, й остання велика облога польського війська на чолі з королем Яном ІІ Казимиром, й ще одна зрада татар, а далі настала безсила рівновага, ні те, ні те військо, ні Річ Посполита, ні козацька Русь-Україна не мали сили до великої потуги, й хто знає, чим би це скінчилося, якби Хмельницький не поїхав у Переяслав. Це була друга його велика помилка, яку не міг спокутувати. І ось тепер уже немає й часу на спокуту.

— Юрасю, усе в світі має свій початок і кінець. Я своє прожив, як послав Бог. Ну, ну, не хлипай, а слухай уважно. Юрасю, ти будеш гетьманом. Я просив про це генеральну старшину, й вона пообіцяла. Я давно мріяв, ще при Тимошеві, щоб гетьманство стало спадковим. Монархією. У цьому наш найбільший рятунок. Будуть у тебе діти. І стане гетьманом твій син. Нелегко тобі буде, нелегко. Отож кріпись. Я пообіцяв московитам триматися їхньої сторони, отож з тим і відійду з цього світу. А ти — як хочеш. Як тобі покаже. Я тебе не закликаю триматися моєї обіцянки. Може, вона й не найкраща. Дивись. Радься зі старшиною, а найперше — з Виговським. Чоловік він мудрий і козацькій справі відданий. Вір йому… А тепер нагнись, я тебе поцілую. Може, завтра договоримо.

Завтра не договорили. Лунали в гетьманському домі, в гетьманському дворі голосіння, а далі скорботна процесія розтяглася від гетьманського двору, від Чигирина до Суботова майже на вісім верст, де й поховали гетьмана в ним же збудованій домовій еллінській церкві.

А ще по кількох днях у широкий гетьманський двір у Чигирині набилося люду, що не проштовхнутися. І вже сиділи на купі колод під повіткою, і в господарчому дворі на возах, і почіплялися за гілки дерев, і йшли та йшли, аж тріщали паркани, поки два осавули, наперши плечима, трохи відтіснили тих, які пхалися у ворота, та зачинили ворота, заклавши їх двома дубовими брусами.

Старшина сиділа у великій світлиці, Юрась у малій. При ньому були булава і бунчук — ще за життя Богдана Хмельницького старшинська рада проголосила його гетьманом. Старшина ж була розгублена: ну не вартував Юрась гетьманського чину, найперше, триває війна з Польщею, ну як він поведе полки?! І як дасть лад їм самим, старшині, коли кожен з них тягне в інший бік: Григорій Лісницький, призначений покійним Хмельницьким за наказного, — у свій, ще й довго не хотів віддавати булаву, полтавський полковник Пушкар — у свій, суддя генеральний Богданович-Зарудний, вихователь Юрася, тягнув руку за нього. Гомоніли й так, і так.