Софія Парфанович: Такий він був...

— Маріє, це ж я! — голос його був слабий і ніби беззвучний. В роті бракувало зубів.

— Ісусе Христе! — заголосила Марія і кинулась до чоловіка.

Почувши голоси, Фік увійшов до кухні. На порозі стояв приблуда. Фік загарчав і кинувся до нього.

— Фік, Фік! Це я! — сказав Омелян.

Пес спинився у вичікуючій поставі, похилив голову й насторожив вуха. Що то за голос, чий то голос? Ні, цього голосу він ніколи не чув.

Нюшив. Від постаті йшов відразливий сморід бруду, тухлини, спаленини, тюремний сморід.

Загарчав знову й вискалив зуби.

— Фік, Фік, це твій пан! — крикнула Марія.

Вона, прочунявши від несподіванки, допомагала чоловікові скидати тюремне лахміття. Пес ще не наважувався наблизитися. Сів оподалік і пильно стежив. Очі сторожко вдивлені в людину, з пащі звисає язик, дихає швидко й неспокійно.

Омелян розказував:

— Спершу я сидів у нашому місті. Почалися допити…

— Чи вони сказали, за що тебе ув’язнили?

— Ні, ані зразу, ані потім. Допитували ж завжди про те саме: про мене, мою сім’ю і приятелів. І до якої організації я належав. І вимагали, щоб видав ворогів совєтської влади. Не помогли запевнювання, що я до жадної організації не належав і що нема в мене знайомих, які ставилися б вороже до совєтської влади. Допит кінчився завжди одним: «Знаємо ми вас, всі ви вороги. Але винищимо вас з корінням!»

— Спершу списували все, що я говорив, і наказували підписати. Та згодом набридло їм, мабуть, слухати й писати те саме. Почали гостріше вимагати, щоб виказав спільників. А далі почалися знущання й муки.

Омелян не мав зовсім передніх зубів: їх вибив слідчий. Пальці на обох руках були покривлені: їх ломили між дверима, і вони зрослися криво.

Марія закривала руками очі й схлипувала. Фікове схвильовання дійшло до крайности: він підійшов до господині, готовий боронити її від приблуди. Але погляд цих очей, знайомий погляд …

Чий це погляд ? …

Фік стояв, дивився і наче пригадував собі щось. І нараз ніздрі вловили знайомий запах, бо тюремне лахміття Марія викинула вже геть.

Та ж це пан!

Фік кинувся до Омеляна, став на задні ноги, передні поклав на нього і нюшив. Коли ж Омелян нахилився, лизнув його обличчя. Так, це був він, його пан!

З радісним гавканням пес почав кружляти довкола Омеляна, підстрибувати, лизати його руки й ноги. В його очах було велике щастя, велика псяча радість.

А Омелян розказував:

— З одної тюрми перевели в другу. Людей привозили й вивозили, і крізь тюремні мури доходили до нас тривожні вістки про тортури та розстріли. Чекав і я на свою чергу. Але вибухла війна. Ожила надія. Разом з нею страх, що пас винищать. Нам звеліли збиратися. Може, не всім. Тепер знаю, що частину в’язнів вистріляли в тюрмі, а тюрму запалили. Групу в’язнів, до якої належав я, вислали під конвоєм на схід. Не знаю, чим керувалися у виборі.

— І знову ожила надія. І мрія: втікати. Але конвой був сильний. Не вдалося б. Та наша дорога вела через ліс. В одній хвилині з гущавини вискочив український бойовий відділ, постріляв конвоїрів і визволив нас. А багато в’язнів вони постріляли в лісах, кого не встигли замучити в тюрмі…

Фік лежав біля ніг змученої людини. Чи розумів він щось із того, що розповідав його пан?

Одне він напевно зрозумів: змінився його господар. Але він є, повернувся додому.

Хто знає, може нагадався йому і його перший господар, що не повернувся ніколи.

Знов настали щасливі дні в домі Ставничих. Омелян відпочив і підкріпився, вставив у дентиста штучні зуби, набрав нових сил. Правда, ніколи вже вони не повернулися вповні, як не повернулась і його лагідна вдача. Його нерви були розшарпані, і він ще довший час кашляв. Але жив і був на волі.

Школу знову відкрили, і Омелян приступив до своєї праці. Сім’я одержала своє житло. Недавнє горе почало трохи забуватися.

І, як давніше, Фік знову ранком ішов до школи. І ніс господареву торбинку. Знали його всі в містечку, знали всі школярі. Але він ні з ким не приязнився, не дозволяв чужим дітям торкатись до себе. Начебто був гордий з приналежности до їхнього вчителя.

Разом з батьком ходила тепер до школи Марточка. Батько проводив її за руку, перед ними йшов Фік, піднісши голову і кріпко тримаючи в зубах торбинку. Його карі очі були повні радости.

І знову ввечері очікував він Омеляна біля вікна. Як же радісно було Омелянові входити в хату, яка чудом збереглася, яке щастя було бачити знову дружину й дітей, яких уже й не надіявся побачити.