Софія Парфанович - Такий він був...

Нові скринінґи. Вискринінґуваних приймали назад, невискринінґуваних вискринінґовували. Рух був, аж гуло в таборі! Пригадувався анекдот про діда-жебрака та сливки, які кінець-кінцем усі були добрі...

Було б весело, якби не було страшно. Бо ще й тепер можна було бачити авта з червоними зірками, як крутилися вони біля таборів, ще й тепер зникав один чи другий, невідомо, чи набридло йому скитальче життя та й записався на «родіну», чи може захопили десь у місті, між швабами. І хто і де і кого? Глухі вістки тривожили.

Стільки літ і постійно тривога, постійно небезпека. Коли ж, коли воно покінчиться?

Сім’ї Жуків-Ставничих пройшли щасливо всі скринінґи. Навіть не мусіли вибріхуватися. Марія показала знімок Омеляна, зроблений по повороті з тюрми, його повикручувані пальці. Показала довідку з табору, де німці громадили вивезених. І розказала, як згинули чоловік та донька. Про брата й не питалися, бо було ясно, що мандрували разом і були політичними емігрантами, які заслуговують на право азилю.

Про Фіка не розпитували. Але Марія сама розказала нашвидку його історію. Слухали з зацікавленням. Але заздалегідь заявили: «Якщо прийдеться емігрувати, то майте на увазі: псів не можна з собою брати. Заздалегідь подумайте, де його примістити. Коні, звичайно, продайте».

Але ні тепер, ні згодом, коли вже йшла підготова до виїзду, Марія не шукала Фікові приміщення. Натомість шукала способу, як би його забрати з собою.

А Шпака та Карого згодом продали, частинно за гроші, а частинно за харчі та одяг.

Не вертатися нам уже додому, в Україну.

Дерев’яна буда котилася вулицями міста. Спереду сиділо двоє людей: один керував конем, а другий тримав у руках довгу палицю з прикріпленою в кінці петлею.

Невідомо, чи навчені гірким досвідом, чи підштовхувані інстинктом, пси, почувши наближення тої буди, втікали з вулиць і ховалися по хатах. Відтіля вили і гавкали скажено.

Фік, що сидів у буді, не бачив нічого у темряві і в псячому натовпі. Навіть нюх не казав йому багато. Були з ним самі таборові пси і всі пахнули однаково: стандартною кухнею, чадом і таборовим подвір’ям. Призначені на знищення, вони дрижали зі страху й навіть не були здібні вити в передчутті смерти. А буда котилась, пси по вулицях вили: так вони прощалися з тими, що відбували свою останню дорогу. Зляканий, як і інші, Фік сидів у куті.

Буда спинилась і крізь відкриті задні двері впало всередину світло.

— Равс! — пролунав наказ. Пси, привчені слухатись, почали вистрибувати. І тоді залунали постріли. Один по одному падали вони мертві на подвір’я міської живолупні. Улюбленці своїх господарів закінчували тут своє життя, повне небезпек і недостач, життя, проведене в мандрівці.

Фік, зачувши постріли, забився в темний кут. Він ліг, припав до дошок і, мабуть, вирішив радше померти, як дати себе застрелити. Біля нього, тремтячи всім тілом, лежали два пси.

— Вже всі? — пролунав запит.

— Здається, всі, бо вже більше не виходять. — Якесь обличчя заглянуло до буди.

— Равс! — залунала команда, але Фік не рухався.

— Мусиш взяти залізний прут і вигнати оцю дурну бестію, — наказав голос.

Відчувши гострий біль, Фік підвівся на ноги, вискалив зуби і кинувся вперед.

Пані Марія застукала нервово в двері канцелярії таборового лікаря, доброго приятеля Жуків і Ставничих.

— Хто добивається? — запитала медична сестра. — Прошу чекати своєї черги.

— Я не можу чекати!

Побачивши зблідлу жінку, сестра відступила від дверей.

— Наглий випадок?

— О, так! Я мушу говорити з доктором негайно! — і, не чекаючи на дозвіл, Марія вбігла до канцелярії.

— Докторе, поможіть! Нашого Фіка забрав живолуп!

Доктор свиснув із здивуванням і махнув рукою. Проте, він знав наказ влади: усунути з табору всіх псів. Люди виїздили на еміграцію й залишали своїх улюбленців знайомим чи приятелям. Пси волочилися по таборі й по місті і дехто з них почав промишляти грабіжжю. Це злостило німців. А коли десь у місті появився скажений пес, влада зарядила усіх бродячих собак виловити й знищити.

— Бідний Фік! — сказав із співчуттям доктор.

— Та що ж, таке зарядження і ми проти нього нічого не вдіємо. Зрештою і вам незабаром прийдеться емігрувати …

Але пані Марія не хотіла слухати й думати, що буде колись. Сьогодні, сьогодні можуть убити бідного Фіка.

— О, докторе! Я вас благаю, врятуйте його! — вона вхопила його за руку, і її очі були повні благання.