Андрій Кокотюха - Київські бомби

Туди дісталися пішки, як і йшли — з Бібіковського бульвару, де візник висадив їх за наказом Фаїни. Коли їх впустили й Гірш швидко зачинив двері, повернувши ключ у замку на три оберти, молода жінка знесилено притулилася до стіни спиною, голосно видихнула:

— Щоб ти здох, Штерне, зі своїми тарганами! — Та злоби в її голосі не чулося, лише шалена, нелюдська втома.

Уже після того, перевівши подих та опанувавши себе, коротко доповіла, як усе пройшло. Гірш із Малютою тим часом розібрали золото й гроші, розклавши все це на поверхні круглого столу. Штерн вислухав її, час від часу косуючи на мовчазного Полтаву. Тоді розвів руки, потягнувся, аж легенько хруснуло в суглобах.

— Скільки там? — запитав Гірша.

— Немало, — обтічно відповів той, потерши підборіддя. — Навіть якщо там… — Схрестив погляди з Малютою, осікся, пожував губами, продовжив: — Ну, там, де ми домовилися, все це візьмуть за половину вартості, все одно початок непоганий. У Харкові могли взяти приблизно стільки ж. Додай ще асигнації.

— Це на поточні витрати. — Штерн підійшов до столу, взяв купюри жменею, підкинув — папірці метеликами впали назад, накривши золоті ланцюжки, персні й кулони. — Не дуже церемоньтеся там. Покажіть їм нашу силу. Це все не може коштувати половину. Дві третини від вартості, не менше. Вони ж усе одно переплавлять, аби слідів зовсім не лишилося. — Палець торкнувся виразки на щоці, обережно потер її. — Зуб даю, товариші: вони дуже скоро все це золото продадуть тим же Натансонам. Ніхто не постраждає, за великим-то рахунком. Усі вони своє надолужать. — Палець потер іншу виразку. — Якщо так піде далі, то, за моїми підрахунками, нам потрібно буде ще три-чотири екси. Тоді й можна буде починати. Скоріше треба рухатись, часу не так багато лишилося.

— До чого?

— На носі грудень, Фаню. Там і до Різдва недалеко. У нас менше трьох тижнів, аби підготувати всім цим людям наш подарунок. Київ повинен надовго запам’ятати цей рік.

— А ти, між іншим, досі нічого нам не сказав.

— Бо не знав, що вийде. Тепер бачу — гучне свято підготувати можна. Не тільки Києву — всьому Південному сходу цієї імперії.

І Штерн, не міняючи спокійного тону, розказав усім присутнім про Звіринець [62] Звіринець — історична місцевість у Києві між Печерськом, Видубичами, Теличкою і Чорною, відома з часів Київської Русі як Гора. Простягається вздовж сучасних бульвару Дружби народів (кінцевої частини), вулиць Бастіонної, Звіринецької, Мічуріна, Старонаводницької. .

Того ранку на місто впав перший сніг.

Великі білі пластівці густо сипали з молочного кольору неба, тихо торкалися бруківки вулиць і тротуарів та майже відразу танули, перетворюючись з чистого легкого передвісника зими на мокрий бруд під ногами перехожих, копитами коней, колесами возів та екіпажів, гумою моторів — останнім часом автомобілі, котрі їздили на керосині, перестали бути для киян чимось дивовижним. Один такий Фаїна провела поглядом із вікна — їхав Безаківською вгору, до Фундуклеївської: там, як розвідали між іншим Гірш із Малютою, працював якийсь автоклуб.

Чергова панська забавка, майнуло тоді у Фаїни. Ось чим вони живуть. Хто знає, раптом задумка Штерна правильна. Це міщанське буржуйське болото давно треба сколихнути, труснути, всі ці автомобільні зібрання, перегони на іподромі, гастролі ліліпутських цирків, куди закликають обивателів величезні афіші… Ні, всі довкола повинні зрозуміти, чим насправді мусить жити й перейматися людина початку нового століття. Увесь цей прогрес, про який пишуть у газетах, давно повинен стати на службу революції. Народу від безглуздих забав правлячого класу тільки гірше. Адже хто подумає про життя того ж пролетаря, коли треба завести собі персональний мотор із механіком, аби павичем підкотити до цирку й насолодитися акробатичними трюками ліліпутів.

Зараз у квартирі нікого, крім неї та Штерна, не було. Фаїна стояла біля вікна своєї кімнати, дивилася на те, як падає й тане перший цієї пізньої осені мокрий сніг, і вперше за багато днів молодій жінці було дуже спокійно. Причину пояснити не могла. Напевне, справа у визначеності. Так, точно, в ній. Ще місяць тому їхня група просто полювала на поліцейських, прокурорських та суддівських чинів, до пуття не розуміючи, що можна цим змінити. Тепер же Штерн нарешті окреслив усім мету. І Фаїна, котра спершу здригнулася від усвідомлення масштабу задуманого, нині переспала з цим не одну ніч, зваживши все та переконавшись: навіть якщо більше вони нічого не встигнуть зробити, вже один Звіринець надовго, навіть назавжди впише їхню групу, де там групу — кожне їхнє ім’я в аннали нової історії.