Андрій Кокотюха - Київські бомби

— Вибач… Пробач… Даруй, жіноча цікавість…

— Нічого. Ти теж не сердься. У мене за цей час стільки всього…

— Мир.

— Та ми й не воювали.

Глянувши одне на одного, вони, не змовляючись, посміхнулися. Будучи справді незграбним із жінками, тим більше — незнайомими, Полтава, аби швидше переключити розмову в світське русло, кивнув на першу-ліпшу побачену вітрину — кондитерську Балабухи:

— Слухай, якщо все одно гуляємо… Хочеш сюди?

— Вирішив запросити даму на чашку чаю? Або кави? Може, в кавалера гроші є?

Щоки Полтави знову спалахнули. Справді, ич, розійшовся…

— Я так… Колись…

— Сходимо, Андрію. Неодмінно сходимо. А ще краще, коли одного разу ти запросиш до кондитерського магазину молоду красиву панну. Ні, не так! — Фаїна раптом пожвавилася. — Ви підете сюди святкувати! Уяви собі — у вас свято! Ти хочеш зробити їй пропозицію і з нагоди такого урочистого моменту запросив он туди!

Полтава глянув, куди показала рука з ридикюлем. За розмовами не помітив, як дісталися початку Ярославської, і майже навпроти кондитерської заклично маячила вітрина ювелірної крамниці.

«Натансон і сини», прочитав він.

— Не чув ніколи? Кажуть, солідна фірма. Дівчата люблять коштовності. Срібло, золото, діаманти. Навіть дрібничці будуть раді. Зайдемо?

— Туди? Для чого?

— А в кондитерську для чого? — парирувала Фаїна, її правиця тепер уже впевненою змією обвивала його зігнуту в лікті ліву руку. — Не тушуйся. Ми теж маємо право. Просто глянемо, одним оком. Не думав, що мене теж вабить усе це?

— Чесно? Ні… Не ображайся…

— Та чого ж! Не схожа я на панночку, котра дружить з діамантами. Але грішна, як усі сестри Єви. Вперед, кавалере, веди!

Знизавши плечима, Полтава, намагаючись поводитися так, наче все життя заходив до багатих крамниць, підійшов, штовх­нув двері.

Дзенькнуло — озвався привітний дзвоник.

В останній момент Андрій стримався, з усією галантністю пропускаючи перед собою даму.

Магазин виявився невеличким, затишним.

Полтаві здалося, що він, переступивши поріг, опинився в зовсім іншому світі. Тут навіть тиша була особливою. Хло­пець тут же спробував подумки пояснити собі ці дивні й зовсім несподівані відчуття, та назустріч їм з-за прилавка вже поспішав невисокий худорлявий єврей — імовірніше за все — вихрест [61] Вихрест — юдей, який прийняв християнство. Перехід з юдаїзму в державне православ’я відкривало можливість виїзду за межі дискримінаційної щодо єврейського населення імперії «черты оседлости», навчання в гімназіях та вишах, працевлаштування в органах державної влади тощо. Перехід в офіційне православ’я мав наслідком також зміну єврейського імені на російське (напр.: Мордехай — Михайло і т. ін.). , подумалося Полтаві, — у піджачній парі, з борідкою клинцем та в пенсне, прилаштованому на горбинці носа.

— Які люди! — залопотів він, зображуючи легенький уклін, і звернувся до Полтави: — Дозволите? — І тут же легко перехопив руку його супутниці, просто-таки танцювальним порухом підвів Фаїну до прилавка, де під склом на саф’янових подушках лежали прикраси. Зовсім на цьому не знаючись, Андрій наблизився, глянув із цікавістю.

— Ні! — вигукнув ювелір, і це прозвучало справжнім криком болю.

— Що таке? — стривожено запитав Полтава, якого розпачливий зойк змусив здригнутися.

— Ні! Не дивіться туди! Не треба туди дивитися! — замахав ювелір руками. — Це товар не для вас! Заходять до Натансона різні люди, але Натансон і син точно знають, кого цікавлять справжні речі!

— Хіба оце — не справжнє? — Полтава кивнув на викладені коштовності.

— Чисте золото, — запевнив ювелір. — Справжнісіньке! Найвищої проби! Але воно — для тих, хто має гроші, та зовсім не має смаку! Ваша дама, молодий чоловіче, має й те, й інше. Тільки не кажіть мені, що це не так! Бо ви мене розчаруєте і я буду погано спати цієї ночі! Іцику! Іцику, де тебе чорти носять, щоб ти мені був здоровий! Ти повинен бути вже тут, Іцику! Ти мусиш відчувати справжніх клієнтів ще там, де ти сидиш, даруйте мені, пані та панове! Іцику!

Рипнули двері. З-за важкої завіси, звідкись із надр помешкання взялася точна копія ювеліра — тільки без борідки, значно молодшого, і не в піджачній парі, а лише в жилеті, котрий Натансон-молодший на ходу застібав на всі ґудзики. Він теж відважив відвідувачам легкий театральний уклін, завмер, кинув швидкий погляд на батька.

— Запропонуй нашим шановним гостям те, за чим вони справді сюди прийшли, — урочисто промовив ювелір. — Вони побачать це і зрозуміють: саме ця річ повинна сьогодні належати їм!