— Мені здається, Борисе Вікторовичу, серед присутніх нема тих, хто вважає інакше, — зазначив Абрамов.
— У такому разі уточню. Це потрібно. Скажіть, хто з вас і далі вважає, як у дев’ятсот п’ятому, що силові акції повинні впливати на свідомість мас і в перспективі підіймати народ на повстання?
Чекаючи відповіді, Савінков знову обвів поглядом присутніх, зупинивши його на Штерні. Той, відчувши на собі не лише його, а й загальну увагу, знову кахикнув:
— Я б не обманювався в питаннях свідомості так званих народних мас. Це натовп. Він піде за тим, хто поведе. Й під тим прапором, який над натовпом розгорнуть. Причому ходитимуть ті самі, лише кричатимуть різне. Не думаю, що з таким вуличним бидлом варто рахуватися.
— Чому?
— Сипонуть у різні боки, щойно забачать поліцію або козаків на конях. Узагалі, побачать солдатів, виставлених по периметру вулиці, де проходить мітинг, — відразу забудуть, що голодні, бідні, скривджені й вийшли боротися за свої права. За таких я боротися й лити кров не готовий.
— Є інші думки? — поцікавився Савінков.
— Можна сперечатися в деталях, — озвався Ісай Гелія. — Але в цілому згоден із оцінками Штерна.
— Підмічено вірно, — додав Лютовський. — Мітинги віджили своє. Так само як барикади. Терор і далі ефективний, але кидатися бомбами в різні боки вже теж не варто.
— Справді, — сказав Абрамов. — Перевірено на власному досвіді, товариші. Влада зі своїми поліцією, жандармами та армією нас уже не боїться. Читав тут недавно, один писака настрочив на цілу газетну сторінку: мовляв, влада приймає виклик терористів як оголошення війни, а під час воєнних кампаній жертви незмінні з обох боків. Тобто якщо сьогодні на вулиці застрелять поліцейського пристава, це слід сприймати, наче він загинув на фронті від ворожої кулі. Відповідно, удари у відповідь повинні бути ще нещаднішими.
— Я теж це читав, — кивнув Штерн. — По суті, нас оголошено поза законом. Що означає — застрелять на вулиці без попередження, лише за підозрою. У такій ситуації, Борисе Вікторовичу, ми просто повинні прийняти виклик.
— Правильно, — погодився Савінков. — Треба лише зрозуміти, як діємо далі. Дехто каже: потрібно відновити партію, її цілісність та моноліт. Бо, бачте, віддаємо політичну ініціативу соціал-демократам, тому ж Леніну. Хоча він якраз не така вже значна фігура, теоретик, на цьому тепер виїжджає. Відчуває — розчарованим у революції кортить більше молоти язиками, ніж робити щось реальне. Далі, ось говорять: майбутнє, мовляв, за масами, до них треба йти. Але щойно товариш Штерн довів нам — нема за масами майбутнього, від них слід триматися подалі. Тож попередня резолюція така. — Він на короткий час перевів подих. — Не може бути єдиної партії в ситуації, коли одна частина виступає за агітацію і пропаганду серед населення, друга — за силові акції та терор. Власне, для того, аби словесна пропаганда була хоч скільки-небудь ефективною, потрібна елементарна легалізація. Маніфест від третього липня такої можливості нам не дає, а дві партії не потрібні. Висновок, товариші, напрошується логічний: терор і тільки терор. Лише переляканий ворог піде на поступки, не тепер, так пізніше. Голосувати будемо?
— Одноголосно, — підсумував Гелія, не почувши заперечень.
— У такому разі погоджуємо наступне: кожна бойова організація вважається самостійною одиницею. Фінансує себе сама, рішення приймає теж сама. Проте у своїх діях усі незалежні від жодного центру групи керуються загальною стратегією. Приймається?
— Приймається, — тепер за всіх відповів Абрамов.
— Значить, пропоную віднині припинити полювання на прокурорів, суддів та інших чиновників. Від них насправді нічого не залежить. З точки зору стратегії і тактики бити треба в ті місця, які наш спільний ворог вважає найсильнішими. Це поліція, жандармерія, армія. Особливо армія, хочу наголосити окремо.
— Чому така окрема увага? — здивовано поцікавився Гелія.
Савінков уже збирався відповісти, та Штерн випередив: ураз все розклалося по полицях, ось воно, диво, ось наочна ілюстрація, як у різних людей думки збігаються. Не сказав — вигукнув:
— Хто в армії служить, забув? Той самий народ! Але, на відміну від міщан, п’яних робітників чи безграмотних селюків, ці представники народу мають зброю і вміють із нею поводитись. А ще вони люто ненавидять своїх офіцерів, тут можеш мені повірити, Ісаю! Ось де агітація спрацює найкраще вкупі з терором! Тупі міщани бояться сили. Силу держави уособлюють поліція та військо. Вбивати їх, нещадно, не жаліючи бомб та патронів, різати їх ножами, рвати зубами — ось коли той самий безнадійний народ побачить, за ким сила. Без усяких більшовицьких агітаторів упораємося! Якщо солдати проти нас — убивати солдатів! Недавно в піхотному полку двоє здали своєму унтеру одного такого пропагандиста, ще й подяку отримали, грошову.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу