Андрій Кокотюха - Київські бомби

Те, що Савінков узагалі приїхав до Києва саме на цю зу­стріч, виглядало з огляду на його особисте становище позбавленим логіки та здорового глузду. А ще — було дуже схоже на нього: Савінков не був би самим собою, якби не ризикнув без огляду на наслідки. Хоча, тут же подумки заперечив собі Штерн, з того, що говорили про цю людину з десятком імен та прізвищ, візит напевне чітко прорахований.

Ніхто з присутніх не знав про появу саме Савінкова. Не зов­сім собі уявляючи, про що думали інші, Штерн зі свого боку бачив організовану зустріч як ініціативу тих одинаків, хто переймається партійними розколами. Чутки про негаразди всередині самої партії ходили давно, але Штерн сприймав подібні розмови лише в комплексі, як загальний і, на жаль, невідворотний наслідок поразки революції та початку реакційних наступів із боку уряду. Звісно, думав він, якщо велика й сильна організація розпадеться й почне діяти далі маленькими групами кожна на власний розсуд, почнеться анархія. Тобто вчорашні соціалісти мало чим відрізнятимуться від анархістів, з якими в них були принципово різні програми. Якщо, звичайно, анархісти взагалі спроможні були скласти та чітко викласти бодай якусь політичну програму.

Отже, Штерн узявся організовувати конспіративну зустріч у Києві, бо мав надію: розрізнені групи почнуть знову збиратися в єдину організацію. Можливо, створять на уламках того, що було, нову силу, здатну розростатися, міцніти й підхопити звалений прапор боротьби. Але несподівана поява Савінкова поставила Штерна з його роздумами та перспективними планами в глухий кут. Адже там, де той з’являвся, взагалі важко щось передбачити наперед.

Крім Савінкова та Штерна, який взяв на себе обов’язки такого собі хазяїна зібрання, в залі невеличкого будинку, знайденого на Куренівці, було ще троє. Невисокий рябий Абрамов, емісар із Харкова, донедавна вважався одним із кращих спеціалістів по ексах, сидів за столом і єдиний з присутніх пив гарячий чай із великої глиняної чашки. За дивну пристрасть до цього напою носив прізвисько Чайковський, проти такого не заперечував, лиш нагадував: не має музичного слуху, на відміну від композитора, з яким його можуть плутати. Одесит, грузин на прізвище Гелія, називав себе нащадком князівського роду, з яким давно порвав, віддавшись революційній боротьбі, стояв біля заштореного вікна, обіпершись плечем об стіну: Штерн, як і решта, знав: сидіти Гелія довго не може, на барикадах пошкодив хребет, бомба розірвалася надто близько. Ледь врятували, лікували підпільно, тепер міг або лежати, або стояти чи рухатися, сидіння ж дошкуляло муками. Нарешті, Лютовський, польський єврей, уродженець Житомира, відомий насамперед своєю здатністю організовувати підпільні друкарні, котрі перетворював на летючі. В одному місці більше двох-трьох разів верстати не працювали, їх переобладнали так, аби отримати можливість розгорнути їх так само легко, як і згорнути.

Схоже, появи Савінкова не чекав, окрім Штерна, ще він. Гелія відчинив йому двері, коли всі вже розмістилися. Абрамов не здивувався, лишив свій недопитий чай, підійшов першим, коротко потиснув руку гостеві, повернувся до присутніх:

— Гадаю, товариші, Бориса Вікторовича Савінкова нікому окремо представляти не треба.

— Обійдемося без церемоній, Ісаю, — промовив той, легким, немов театральним рухом скинув пальто й капелюха, лишившись у піджачній парі, підхопив стілець за спинку, сів, тут же впевнено перехоплюючи ініціативу. — І тим більше — без зайвих передмов. Хочу подякувати всім, хто прийшов. Мабуть, зайвим буде пояснення, що така зустріч — моя ініціатива. Треба дещо пояснити перед тим, як я остаточно залишу цю країну. Може, перед цим у когось будуть питання, мусять бути, чи не так?

Штерн кахикнув.

— Добре, що саме ви тут, Борисе Вікторовичу…

— Казав же, можна без церемоній. Ми тут усі свої.

— Тут — свої, — погодився Штерн. — А там, у центрі? Розумію, влада трусить, діяльність наших груп піддається корективам з огляду на різні політичні моменти. Але вчорашні соратники гризуться між собою. Власне, тижнів зо два пройшло, як мені передали копію листа від товаришів із Саратова.

— Чому я нічого не знаю? — стрепенувся Гелія, який на той момент уже знову примостився біля вікна.

— Бо на місці не сидиш, — парирував Лютовський. — Я сам поширював копію того листа. Спершу не хотів, вирішив — провокація охранки. Потім отримав приблизно таку саму інформацію через кур’єрів від Бурцева [47] Бурцев Володимир Львович (1862—1942) — видавець, публіцист, найбільш відомий системним викриттям провокаторів Департаменту поліції, зокрема Євно Азефа (1869—1918), керівника Бойової організації партії соціалістів-революціонерів та одночасно провокатора Охоронного відділення. , тому дозволив собі це надрукувати.