Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

— Що ти тут робиш? — промимрив він.

Мартин, трохи ступивши наперед, тихо мовив:

— Дівку хочу… Маєш?

Корчмар хмикнув і, нарешті відірвавшись від столу, сів, спираючись тільки на лікті.

— Що, кров кипить? А гроші маєш?

— Кипить, — відповів, червоніючи, хлопець. І трохи знічено додав: — І гроші є. А десятьох… Маєш?

Від того господар прокинувся зовсім. Він на мить вгледівся в лакея, а потім зайшовся хрипким, як свиняче рохкання, сміхом. Хлопець дістав з-під лівреї гаманець бургомістра і витрусив жменю злотих на стіл. Сміх урвався, і господар жадібно ковтнув слину.

— З того б і починав.

— Я їх візьму з собою.

— Гаразд.

Згрібши золото, корчмар заховав його до кишені і підвівся з-за столу. Зробивши знак іти слідом, він попрямував у темний куток до сходів нагору. У невеличкій кімнатці спали повії, хто де. Їх тут було душ двадцять, якщо не більше. Схоже, корчмар непогано на цьому заробляв, якщо мав змогу їх стількох утримувати.

У кутку стояла шафа, посередині — стіл, біля стіни — велике ліжко, на якому спали семеро. Більше з меблів не було нічого. З-під зім’ятих суконь звідусіль визирало найсокровенніше, що було тут предметом торгу. Кожна з них справедливо могла вважати себе красунею. Зрештою, інших корчмар до себе не наймав.

Вікно було зачинене, і вранішня свіжість сюди ще не досягла. У кімнаті стояв запаморочливий дух поту, якогось дешевого зілля та вина.

— Прокидайтесь, дівки! — голосно сказав корчмар. — Панич десятьох замовив.

По заспаних личках пробігли хвильки подиву. Там сіпнулась тонка брова, там сяйнула усмішка, там розімкнулися спраглі вуста і почулося стомлене зітхання.

Господар, гидотно підморгнувши Мартинові: «Вибирай», вийшов з кімнати. З хвилину хлопець стояв нерухомо, наче закам’янілий, доки одній із дівчат не прийшло в голову прочинити вікно. Чи то скрипіння старих завіс, чи то свіже повітря повернуло його до тями. Він чемно уклонився і захриплим голосом мовив:

— Якщо буде ласка панянок, то десятьох із вас пан бургомістр просить негайно прибути в магістрат для зустрічі посланця до короля.

Поміж дівками пролунав дзвінкий сміх і посипалися непристойні жарти, що змусило й без того зашарілого Мартина почервоніти ще більше. Проте, зібравшись з духом, він додав:

— Ще пан бургомістр просить одягнутись якнайліпше…

Знову посипались жарти, і хлопець відчув, що вже нічого більше не скаже. Він тільки крадькома спостерігав, як дівчата, відчинивши шафу, перевдягалися в інші вбрання, геть при цьому не соромлячись. Відвести очі було несила, так само як і зімкнути докупи щелепи.

Однак досить швидко вони були вже готові, і одна за одною почали виходити. Усі були з невиспаними червоними очима, сяк-так причепурені, а на тендітних плечах і шиях залишились сліди нічних пригод. Коли десятеро з них вийшли, лакей знову вклонився і вже рушив було слідом, аж тут його спинила чиясь ніжна і тепла рука. Обернувшись, він зустрівся зі стрімким і палючим поглядом чорних, як львівська ніч, очей.

— Чом ти поспішаєш? — прошепотіли гарячі вуста, і шепіт той долинав немов іздалеку, долаючи туман, що сповив і запаморочив його.

— Я… м-мушу… з ними, — вичавив із себе хлопець.

— Вони знають, де магістрат, — почулося збоку.

— Не турбуйся, — промовили з іншого.

— Гарний одяг, — обпік потилицю чийсь подих.

— Служиш у бургомістра?

— Він добре платить?

— А дівку маєш?

— Медку вже пробував?

Мартин відчув, як кілька вмілих рук шастають під одягом, і гаманець із рештою золота перестав обтяжувати пояс.

Та хлопцеві раптом стало до всього байдуже. Світ перед очима закрутився, і солодка безмежна прірва простяглася під ногами.

— Таки добре платить…

Хлопець зрозумів свою приреченість. Не стримуючись, він полетів на самісіньке дно тієї прірви…

Зійшло сонце. І коли проміння почало лоскотати йому писок, хлопець, мов ошпарений, схопився. Нікого з блудниць у кімнаті вже не було. Так, наче всі вони наснилися. Вікно досі було відчинене, і десь іздалеку, мабуть, з Ринку, долинав гамір юрби. Швидко одягнувшись, він вибіг з кімнати і загуркотів сходами донизу. Усі каганці в корчмі вже загасили, було так само тихо, тільки кудись подівся господар. Натомість мале дівча, блукаючи поміж снопами сонячного світла, що проникало сюди з двох вікон, шаруділо віником, підмітаючи долівку. Мартин не помітив лукавої усмішки, яку воно причаїло, відвернувшись убік. Він вибіг на вулицю і притьмом помчав на Ринок.