Христоф пройшов повз них, привітавшись легким кивком, і попрямував до корчмаря, що куняв за шинквасом. Омелько почув, як він попросив приготувати харчів на три дні та постіль. Стецько в ту ж мить рушив у льох, а Христоф, нудьгуватим поглядом окинувши присутніх, сів за стіл. Постать магістратського писаря скрадливо виросла ліворуч від нього.
— Дай Боже щастя, пане Христоф, — привітався Омелько.
— Дай Боже й вам, пане писарю, — відповів той.
— Ви, я бачу, знову в дорогу?
— Так, вирушаю вдосвіта.
— Далеко?
— Як поведеться.
Омелько сів поруч.
— Отут, пане Христоф, зле вам буде ночувати, — сказав він, — комашня всіляка й очей не дасть стулити.
— Ет, — засміявся той, — коли б то звикати, пане Омельку…
— А йдіть до мене, — запропонував писар, — я тутка недалеко жию, за полем.
Христоф спробував відмовитись, але Омелько так наполегливо взявся його вмовляти, що той невдовзі полишив спроби. З’явився Стецько з великою торбою, але йому повідомили, що писар сам спровадить магістратського посланця в дорогу. Писар, під лихий погляд шинкаря, вивів кур’єра на вулицю. Ліхтар і повний місяць освітили постаті наших героїв-відьмоборців.
— Знати б, котра година, — про себе мовив Омелько.
Хіх виріс за спиною, звів догори очі і впевнено сказав:
— За чверть північ.
— Чудово, саме вчасно, ходімо, браття…
Христоф вивів зі стайні свого коня, і той слухняно почалапав за ним. Хіх чалапав позаду.
— Можу запропонувати карету, — гукнув він услід.
Писар заперечливо похитав головою.
— Не треба.
Цієї миті до графа приєднався його слуга з дірявим черевом, і вся ця процесія, перейшовши дорогу, рушила вузенькою стежкою через поле, на якому вже достигало жито.
Вітру не було… Ніч стояла ясна і спокійна. Місячні промені сновидами бродили поміж розкішного колосся, лякаючи цвіркунів і безцеремонно натикаючись на сплячі волошки та маки.
Омелько ішов попереду, велично переставляючи ноги, і дихав гордо та ритмічно, мов легендарний Леонід, ведучи своє нечисленне, проте відважне військо. Над ним височів пан Бень, боязко озираючись навкруги… Цьому могутньому спартанцю в кожному шурхотінні польової миші ввижалася відьомська нечисть, що тихо до нього скрадалася, а в кожному кажанові — крилатий куролиск.
Слідом за паном Бенем, ведучи коня, йшов Христоф, додаючи до важкого дихання двох відьмоборців тендітну мелодію шпор. Пана Беня ця мелодія заспокоювала, а Омелька надихала. Самого ж Христофа така таємничість смішила, проте передчуття затишного дому і хорошої вечері, обіцяні писарем, змушували підігравати цьому добродушному борцеві з нечистю.
Слідом за конем, ухиляючись від помахів хвоста цієї благородної тварини, йшов граф Хіх. Його шляхетні очі, що світилися в темряві, більше дивились на стежку, оскільки сліди, які залишав попереду кінь, подекуди липли до чобіт і кепсько пахли. Останнім ішов графський слуга. Він мовчки вдивлявся єдиним оком у темну постать господаря і нічим більше не цікавився.
Врешті поле закінчилося, і стежка, вистрибнувши з жита, повилася далі сірою стрічкою поміж темної трави до одиноких вогників вдалині, біля яких перебріхувалися час від часу собаки. На межі росло високе і гіллясте дерево, плоди його зацвиркотіли під ногами та в кінських зубах.
— Ту яблуня, — тихо сказав Омелько, — їден жид колись її посадив… Але яблука такі кислі, що, крім коней, їх міг би їсти хіба що дідько.
— Навряд чи, — озвався Хіх.
Брудно вилаявшись і не по-графськи плюнувши, він метнув у темряву надгризений плід і сердито додав:
— Жидва…
З боку села почулося якесь дике хихотіння. Кінь різко звів голову і тривожно заіржав.
— Ну-ну, — сказав Омелько, витягнувши в той бік шию, — покажись мені…
Утім, щиро кажучи, відважний писар і гадки не мав, що робитиме, коли раптом опиниться віч-на-віч з кимось із нехрещеної братії. Але він був не сам, а ця обставина робить будь-кого героєм.
Місяць мав би тепер висіти над головою, але він, з необережності зачепившись за Лису Гору, тріпотів самотнім бранцем майже над обрієм. Хіх легенько дмухнув у той бік, і він, розгойдавшись, рушив угору, поступово зменшуючись.
— Ге! — вихопилося за спиною, затим хтось гепнувся.
— Куме? — тривожно мовив Омелько.
Пан Бень сидів на купі розчавлених яблук і жалібно стогнав:
— Люди добрі, ну це вже занадто. Раків у шинку я ще міг стерпіти, але ж місяць — не рак!.. Ні, тепер ані краплини до рота.
— Тю! — глузливо відповів писар і вхопив кума попід руки, роблячи відчайдушну спробу звести його на ноги. — Що ви там вигадуєте!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу