Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

За столом бургомістр обережно підійшов до суті справи:

— Пан круль виказує нам велику честь, відправляючи до міста довірену особу. Та таку поважну і так хутко, — звернувся він до графа.

Гострий, як меч, погляд єпископа наскрізь проткнув Шольца і знову втупився в стіл.

— Пусте, — відповів Хіх, нетерпляче чекаючи, доки всі, нарешті, розсядуться.

— А як здоров’я його величності?

— Чудово, — сказав не без іронії граф. — Лівонська кампанія пішла йому лише на користь. Хоча б тому, що тепер за його здоров’я буде молитися ще один єпископ.

Присутні нарешті порозсідалися, і гість вдоволено зітхнув. Утім, ніхто, крім нього, ще не торкнувся їжі — всі спрямували погляд на єпископа. А граф накинувся на частунок з такою жадібністю, наче, подібно до Ерісіхтона, вгамовував якийсь нелюдський голод. Шматуючи зубами кавалки м’яса, він, наче дикий вовк, ледве ковтав його, не пережовуючи. Загальна тиша змусила Хіха зупинитись і обвести поглядом фізіономії, здивовані таким трактуванням столичного етикету. Слова молитви позастрягали в горлянках, як риб’яча кістка.

— Ви зголодніли з дороги? — насмілився запитати бургомістр.

Жбурнувши недогризок своєму слузі, що з глухим собачим гарчанням взявся його догризати, граф посміхнувся і чемно перепросив панство за свою безцеремонність.

— Бачите, мої панове, — пояснив далі він, — я нещодавно з Лівонії, а на війні світські звички доволі швидко забуваються. Навряд чи про них згадуєш, обгризаючи труп забитого ворога…

Гумор, хоч і доволі чорний, сподобався львівському панству, і всі з апетитом взялися за наїдки.

Якуб Шольц, ніби знічев’я, продовжив розмову з гостем:

— І все ж таки, пане граф… Я лише вчора відправив до короля свого посланця, а вже сьогодні ви тут…

— Не забувайте, — таємничо відповів той, — у Корони всюди свої вуха і очі…

Недвозначно посміхнувшись, він продовжив:

— Отож я тут, аби вершити правосуддя і карати нечестивих.

— А у пана бургомістра невимовне бажання цьому правосуддю перешкодити, — в’їдливо додав єпископ.

— Зовсім ні, — пробелькотів Шольц, — я тільки благаю вас, графе, аби правосуддя було милостиве… Це ж просто бідна дівчина. Звичайна бідна дівчина, збита з пантелику пройдисвітом лікарем на ім’я Домінік Гепнер. Саме він мусить за все відповісти.

— Ця «бідна дівчина» — відьма, пане граф, — спокійно зауважив єпископ.

Хіх перестав жувати.

— Он як?

— Благаю вас, графе! — застогнав Шольц.

Гість рвучко підвівся з-за столу. Решта присутніх схопилася разом з ним.

— Відкласти таку справу, — урочисто заявив він, — було б злочином з мого боку. Я не можу стримати себе, коли стикаюся з такою нечестивою справою, як відьмацтво. Все єство моє тоді клекотить і закипає, мов казан зі смолою, прагнучи поглинути грішницю і завдати їй справедливих мук… Де вона?

Якуб Шольц мовчав. Сили, врешті, його покинули. Втративши тепер будь-яку надію, він сидів на лаві, спершись ліктями на стіл і низько схиливши важку голову.

— У мурах Високого Замку, — відповів замість нього єпископ, — під опікою бурграфа Сильвестра Білоскорського.

— Тоді я не зволікаю ані хвилини, — промовив Хіх і швидко попрямував із зали.

Слуга з дивовижною спритністю на ходу накинув на господаря розкішний плащ і навіть зумів пристебнути портупею зі шпагою.

За чверть години процесія, що складалася з піших і кінних, вирушила через Краківську браму Волинським шляхом повз Онуфріївський монастир до твердині, яка зовсім нещодавно була в’язницею княжни Острозької. А саме року 1559, коли домініканські стіни не вберегли її від ненависного нареченого. Тепер у могутній кам’яній в’язниці билося ще одне, правда, не настільки знатне, але не менш ніжне і сполохане дівоче серце.

Вранішня картина на дорозі неподалік Високого Замку страхітливістю не поступалася нічній. Учасники процесії вклякли на місці, і тільки граф Хіх з цікавістю висунув з екіпажа голову та якось жадібно ковтнув слину.

Обгоріле листя та хмиз, скроплені ранковою росою, заповнювали повітря їдким смородом, а обвуглені трупи вже привабили зграю голодних псів, що оскаженіло терзала їх, ледве звертаючи при цьому увагу на живих людей.

— Єзус Марія, — прошепотів бургомістр, виходячи з карети, — якою ж ціною…

Натовп познімав шапки і перехрестився.

— Розженіть собак! — скомандував війт.

Гримнуло кілька пострілів з напівгаків та пістолів, і пси, заскавулівши від жалю та болю, залишили свій бенкет, спостерігаючи здаля, як люди без жодного апетиту принюхувались до тіл, мовби збираючись зарити в землю на чорний день.