Ярослав Яріш - Кровна мста

– Тоді ми прийдемо за тиждень. Віддаш удвічі. Чи ти ромей, чи русин – слово держати треба. А коли ні – без живота залишишся. Подумай, ромею, що важить більше – наше срібло чи твій живот.

Вигляд у Мирослава був такий, що Костянтин не наважився ставити його слів під сумнів. Він повернувся до свого слуги, що був рахівником.

– Поглянь-но у свої записи, може, якраз вдасться щось назбирати для тих шановних людей.

За якийсь час грек відрахував Вадимові все до останньої монети. Гроші загріб собі Мирослав, Вадим же гукнув до рабинь, щоби принесли вина.

– Зробили справу – можна й випити. А ще поклич, Костянтине, своїх варягів. Колись вони байку розказували, як зарізали князя київського. Бояри Мстиславові також послухати хочуть.

Грек сидів злий – нелегко було перенести розлуку зі сріблом. Тільки гаркнув:

– Вони суть охоронці, а не скоморохи!

– Хіба ж гарно відмовляти гостям? – суворо запитав Мирослав.

Відчувши, що свою справу зробив, Вадим встав і пішов до гетер, що вже зачекалися на нього.

– Зі сходом сонця прийду на пристань, – попередив він Мирослава й пішов за дівками.

Насправді для гетер купець не шкодував нічого, а торгувався з ними попервах лише заради торгу. Він обсипав красунь грошима, поїв щедро найдорожчим вином, потішав словами пестливими. Вони сміялися, віддавали йому свою любов, гарячу пристрасть. Його так і вабило до розкішних грудей німки та стегон єгиптянки, не міг ніяк натішитися ними. Давно вже не брав купець від життя стільки насолоди, як зараз, бо діви були дуже вправними коханками. Особливо німка: зовні холодна, усередині ж гаряча, як вогонь. У пориві пристрасті вона кричала і стогнала на цілий порт, не соромлячись та не криючись:

– А-а-о, о майн гот, о я-я!

Вадим тільки поглядав на маленьке віконце, чи не настає іще світанок, чи не розлучають іще перші сонячні промінці його із прекрасними дівами, що так добре віддають йому свою любов.

До них прийшла іще й третя рабиня.

– Господарю, – торкнулася вона голого плеча.

Вадим оглянувся. Він саме закінчив із німкою.

– О, Костянтин прислав мені ще одну! Гарний подарунок від лукавого грека.

Купець узяв рабиню за руку, потяг до себе.

– Ні, мій господарю. Мене послали твої друзі, наказали привести.

– Почекають. У мене ще є час до світання.

– Вони там сваряться з варягами.

Ці слова трохи охолодили купця.

Воєвода Вуй уже остаточно прокляв той день, коли вони вийшли із Тмутаракані й зайшли до Корсуня. Такого він ще не бачив від часів язичницьких на Русі, коли гуляла дружина князя Святослава чи молодого Володимира. Гамір, регіт, крики, напівголі рабині, готові віддатися просто тут, на очах у всіх, палаючі жаром очі купців, уся ота задушлива круговерть, настояна на густому винному тумані. Тільки тоді були часи язичеські, а тут же самі християни! Як же вони завтра ж вони підуть до святої церкви?…

За свої довгі роки походів у чужі землі воєвода немало збагнув, надивився й наслухався різного, на три життя вистачило б. Ромеї завше були ласими до вина й любощів: були багатими – то й бісилися. Змолоду навчені на п’янкі напої, солодкі фрукти, пестощі тепленького сонечка… Кров південна вимагала любощів усе новіших та незвіданих, так що навіть суворі грецькі попи не могли змагатися з гарячою плоттю.

Одного разу, коли іще руси з Володимиром воювали в землі грецькій, допомагаючи імператорам побити ворогів їхніх, то й різне доводилося бачити. І нині, як згадує, мороз іде поза шкірою, а блювота підступає до горла. Якось молодий Вуй угледів двох бородатих мужів, що лежали нагі в кущах і цілувалися та пестили один одного. Наткнувся на них випадково, коли пішов у кущі нужду справляти. Перед тим саме поїли добре, вина випили майже надміру… Вуй довго дивився на них, протирав сп’яну очі, ніяк не можучи зрозуміти, що вони роблять. Виникла спершу думка, що то мужі борються – боротьба така є в греків. Молодий русич зацікавився і собі вирішив помірятися силою, почав підходити, навіть сорочку зняв по дорозі. Було темно, тільки місяць світив… Ромеї його не бачили, продовжуючи свою боротьбу, стогнучи та охкаючи.

І раптом він розгледів, збагнув. Від побаченого до горла підійшла блювота, шлунок скрутило… Як би не почав тоді ригати, то мужеложці б не уникли справедливої кари – упали б мечем руським посічені. А так – втекли…

Воєвода ще випив вина. Так, надивився за своє життя немало всячини, біди багато пережив, тому зашкарублу душу нелегко було зранити. Давно звик до пирів веселих, як і до боїв кривавих. Гнітило душу інше – те, що розповідали греки й варяги про землю руську, про князів її. Старий тільки за голову взявся, так і нидів мовчки, втомлено.