Ярослав Яріш - Кровна мста

З присутніх Вадим знав п’ятьох: Мирослава, Середича, Вуя, Луку, а ще Турика. Останній – геть молодий хлопчисько. Он усе нишпорить очима по березі, наче шукаючи кого. Певно, дівчина вийшла провести, помахати білою хустиною. Любов…

Вони мовчали, лише голосно видихали повітря з легень, коли вкотре налягали на весло. Гребли разом, не дивлячись, що хтось – боярин, а хтось – простий дружинник. Човен ішов швидко, ніби перестрибував із хвилі на хвилю, тільки снасті скрипіли та лопотіло вітрило. Недарма Вадим стільки років проходив морями – розумівся на тій справі.

Мури Корсуня показалися перед очима після того, як сонце повернуло з обіду на захід. Човен саме повернув на північ, обігнувши таврійський берег із його багатими грецькими селищами та синіми горами.

– Куди це ти правиш, купче? – запитав боярин Середич, зрозумівши, що човен поміняв курс.

Вадим навмисне не відповів, даючи змогу сказати Мирославові. А той із відповіддю не забарився:

– До Корсуня.

Така коротка відповідь задовольнила всіх: до Корсуня – то до Корсуня. Тільки не Середича.

– Хіба ж Ярослав у Корсуні сидить?

Мирослав не поспішав відповідати, зате вставив своє Вуй, який Середича не любив:

– Князь велів Корсунь мечем узяти та віддати Ярославові як віно за землю сіверську.

Зарозуміла відповідь старого образила боярина, а гордий Середич цього терпіти не хотів, навіть такому чоловікові, як Вуй. Не звик зносити образи, та ще в присутності молодих дружинників.

– Хіба що шинки корсунські мечами своїми витягнете. Захотілося, воєводо, кров стару розігнати з молодою гречанкою?

Запала мовчанка. Усі знали крутий норов свого воєводи, сам Середич почав очима намацувати руків’я меча – від цього старого можна чекати чого завгодно. Вуй відпустив весло, повернувся до боярина і своїм тяжким поглядом вперся на нього. Середич лише трохи поблід, проте сміливо дивився в очі старому, витримуючи той погляд.

– Були вже в мене і гречанки, і степовички, і болгарки, і ляшки. А от єгиптянки не мав іще єсмь. Кажуть, вельми гарні діви із землі єгипетської, хочу спробувати на старість. Ти зі мною чи як?

Новий жарт від старого воєводи миттю зняв напруження – і всі зареготали. Середич почервонів, відвернувся і сплюнув за борт.

– У корсунському порту довго простояти доведеться. Чую, гов’ядом пахне з ваших товстих клунків. Гайда обідати, – порадив Вадим.

Усі дружно погодилися: робота за веслами і морське повітря нагнали апетиту.

До Корсуня підійшли вже ближче до вечора. Вадим прошмигнув своїм човном попри безкінечну кількість трієр, лодій та менших суден, пришвартувався на пристані і швидко владнав усі справи із місцевою портовою владою. Тим часом воєвода командував:

– Нам із боярином Мирославом треба до города, а ви лишайтеся тут. Волос буде за старшого. Ходи й ти з нами, Середичу, а то дівулі вже зачекалися на нас із тобою.

Останні слова Вуй сказав примирливо. Був він суворим та сердитим, однак довго образи тримати не вмів.

У місто Вадим пропуску не добув, та й не треба було. У самому порту було набудовано чимало складів, а поміж ними – чималий шинок. Саме туди й вів їх купець.

– Давно я вже тут не бував. Ще як із князем Володимиром… – хотів було щось розповісти старий, та боярин Середич перебив його недоречно. Пам’ятав ще образу.

– Що, також до дівок забігали?

– Ти, боярине, ще отроком був єси, коли ми з Володимиром та цілою дружиною стіни ці своїми копіями підперли. Приступом, правда, міста взяти не вдалося, та облоги греки не витримали.

Вуй розповів історію, яку й так знали присутні. Тим часом вони підійшли до дверей шинку й завітали всередину.

Тут було багато люду, сиділи за столами густо, усі мови навколишніх земель змішалися в один гамір.

– Ну що, є твій грек? – запитав Мирослав.

– Мусить бути. Вечорами він завше тут із купцями бенкетує.

Вадим уважно розгледівся. Уздовж стін шинку стояли два столи: за одним розмістилися купці в багатому одязі, а за другим, значно біднішим – їхні слуги та охорона. Поміж купцями Вадим відразу впізнав свого давнього знайомого і швидким кроком пішов до нього.

– Здорові будьте! Хайре, Костянтине, – голосно привітався руський купець, перервавши тиху бесіду греків.

Він без запрошення сів на вільне місце навпроти Костянтина.

Грек упізнав гостя, заговорив по-ромейськи:

– Яким вітром тебе занесло до нас, Вадиме – північним чи південним? Звідки йдеш: з Русі чи з Царгорода?