Симона Вилар - Лазарит

Султан почав вимагати короля Ґвідо покарати нахабу. Однак король був слабкий, а Рено серед сирійських християн мав славу відважного борця з невірними. Саме тоді Саладін і вирішив поновити війну. Й першим його кроком було вдарити по землях Галілеї. Ашер бен Соломон запропонував йому надавати всіляку підтримку за умови, що султан дозволить його одноплеменцям поселятися там без жодних обмежень.

Мартін-Арно досі перебував при дворі графині Ешиви, коли на Тіверіаду наскочили летючі загони вершників Саладіна й оточили чорну базальтову твердиню замку. Це сталося в розпал літа, і графиня дійшла висновку, що в таку спеку військо мусульман навряд чи спроможне на тривалу облогу. Могутній Тіверіадський замок устоїть, еміри, через жару й відсутність корму для коней, впадуть у відчай і поквапляться забрати звідси своїх людей. Еміри залежні від Саладіна, але, насамперед, вони мають дбати про власні володіння.

Так виникло рішення відправити до Єрусалимського двору гінця з проханням до короля Ґвідо починати формування війська, і ця звістка мала якнайшвидше дійти до вух султана та його емірів. Королю не треба буде ставати до бою – чутки про підготовку походу хрестоносців угамують завзяття застряглих при Тіверіаді сарацинів. Решта довершать спека, курява, брак води, провіанту й фуражу.

Графиня Ешива чинила як досвідчений полководець. Але не врахувала одного: найпершим сміливцем, який зголосився прорватися через кільце облоги й доправити послання королю, став Арно де Бетсан, втіха і насолода її серця. Графиню це приголомшило, та вона не наважилася виявити слабкість перед підданими, тому погодилася.

Вона палко молилася за свого лицаря, не маючи й гадки, що її посланець виконував чужу волю: Ашер бен Соломон звелів Мартінові заманити хрестоносців у пастку. Це було сплановано завчасно за участі султана Саладіна; посланця вже чекали за стінами оточеного замку, щоб вручити йому листа іншого змісту, закріпленого підробною печаткою Ешиви Тіверіадської. Графиня начебто благала лицарів Єрусалима, ні миті не зволікаючи, виступити в Галілею на допомогу Тіверіаді, яка тримається з останніх сил.

Мартін добре пам’ятав цей шлях: нестерпна спека, цілковите затишшя, повітря, насичене дрібною іржавою порохнявою й незчисленне військо сарацинів, що його він проминув без жодних перешкод. Потім, уже в Єрусалимі, він – пропилений, зі скуйовдженим, пофарбованим хною волоссям, неохайною щетиною на щоках, геть не схожий на чепуруна, з яким прогулювалася у своїх садах графиня Ешива, – постав у вежі Давида перед Ґвідо де Лузіньяном і розповів, яких зусиль йому коштувало пробратися крізь застави невірних, щоб доправити королю відчайдушне благання своєї пані.

Йому повірили. Сумнівався лише чоловік графині Ешиви – Раймунд Триполійський. Він знав про її залізну волю й міцні стіни Тіверіади й не міг збагнути, чому дружина так слізно благає про допомогу. Навіть печатка на пергаменті не розвіяла сумнівів графа. Презирливо поглянувши на фальшивого Арно де Бетсана, він заявив, що тут щось нечисто, й оскільки графиня – йому дружина і він відповідає за неї перед Богом, то саме він і має вирішувати, чи справді вона потребує допомоги.

Але тут, у вежі Давида, не все залежало від суворого Раймунда. У світлі смолоскипа, в напівтемній залі були й інші: сам король Ґвідо де Лузіньян, магістр ордену тамплієрів Жерар де Рідфор та підстаркуватий очільник госпітальєрів Ерментар д’Асп. Був тут і непримиренний Рено де Шатільйон, з вини якого розірвано перемир’я із Саладіном. Саме вони готові були вірити посланцеві графині, а не її чоловікові, який начебто приятелює із Саладіном і часом дозволяє його загонам проходити через свої землі. У цьому вони й обвинуватили графа Раймунда, назвавши його зрадником, який ладен пожертвувати дружиною задля злочинної змови з ворогом Христа та Єрусалимського королівства.

Однак і сам Ґвідо де Лузіньян, мрійливий золотокудрий лицар з обличчям архангела й плечима атлета, теж не проти був показати, що Бог не позбавив його хисту полководця. Він здобув корону тільки завдяки тому, що його вирізнила з-поміж решти придворних спадкоємиця Єрусалимського королівства Сибілла, [77] Сибілла Єрусалимська (1160–1190) – королева Єрусалиму з 1186 р. устиг запопасти слави взірця лицарських чеснот і тепер заявив присутнім, що всі вони знечестяться, якщо не відреагують на заклик дами про допомогу.

Граф Раймунд, стиснувши зуби, змушений був поступитися. Він розумів: чим переконливіше лунатимуть його міркування проти походу в розпал немилосердної спеки, тим дужче посилюватимуться підозри в його зраді. На додачу до всього йому було наказано виступити в авангарді єрусалимської армії, аби, у разі, якщо Саладін опиниться під Тіверіадою, султан утвердився в думці, що колишній союзник вірний не йому, а своєму християнському королю. Тільки в такий спосіб граф Раймунд зможе розвіяти підозри через зв’язки з невірними.