Симона Вилар - Лазарит

Мартін раптом замовк на півслові.

«Здається, я хильнув зайвого, якщо заговорив про таке з Йосипом», – промайнуло в нього в голові. Хоч він і міг звіритися другові в усьому, та від самої лише згадки імені таємничого Старця, йому зробилося ніяково.

Ледь підвівшись, Мартін уважно роззирнувся. Навколо все було спокійно: щонайменших ознак сторонньої присутності. Жебонів струмочок, що витікав із чаші джерела, пташки в хащах, зокрема й чутливі клушиці, поводилися спокійно, із сусідньої галявинки долинало мирне овече бекання.

І все ж він не міг позбутися морозцю. Разом із вимовленим іменем у його душу увійшов страх. Асасини всюдисущі. І якщо небезпека – його стихія, геть необов’язково наражати на неї Йосипа, нездатного протистояти жорстокій силі й підступності.

– Пора повертатися, друже, – підводячись, сказав Мартін. – Вечоріє, скоро замкнуть міську браму.

Йосип пішов за ним, ні про що більше не розпитуючи.

Перший, кого побачив Мартін, зайшовши на курне подвір’я караван-сараю, був Ейрік. Рудий понуро сидів на сходах до склепінчастої галереї, що оточувала двір.

Сабіра поблизу не було. «Подався до своєї мечеті», – буркнув Ейрік, засмучений, що сьогодні йому навряд чи випаде побачитися з крихіткою Саннівою. У панів із Незербі все догори дриґом, слуги дають лад багажу й по-новому впаковують поклажу. І якого милого ці знатні дами возять із собою стільки вбрання? Невже в дорозі не достатньо однієї міцної, добротної одежинки й кількох пар білизни?

Ейрік геть не мав настрою.

– Даремно ти сьогодні десь волочився замість того, щоб приподоблюватися своїй леді, – набурмосено дорікнув він Мартіну. – Дивися, малий, проспиш усе на світі. А вона сьогодні, вважай, залишилася без нагляду: і сер Обрі десь пропав, і храмників весь день не видко. Ніхто б і не помітив: нема до цього діла. У нас тут нині мов у тімархані: [76] Тімархан ( тюрк. ) – приміщення, у якому утримують божевільних. збиралися ті, хто їхатиме через Конью, та й нові мандрівники прибували одне за одним. Євматій із ніг падає – мусив усіх порахувати і зібрати гроші. Щодо нас – каже таке: виходи завтра пополудні. Та й скільки вже можна тут скніти, пора вже за справжнє діло братися, а не вичікувати, коли ж це сер лицар наважиться нарешті задерти поділ одній англійській красуні. Пригадую, у Триполі ти був значно тямковитіший із графинею Ешивою!

– Ейріку, я ж тебе не раз просив: не нагадуй мені про графиню!.. – крізь зуби процідив Мартін.

Рудий варанг знав, що приятель не любить згадувати ту історію. Та чого б його не подражнити, коли й у самого справи кепські? Вони мусять плентатися за караваном, наче прив’язані до подолу цієї знатної англійки, а тим часом під мурами Акри нині чиняться великі справи. І якщо хрестоносці візьмуть місто, єврейці Сарі та її дітям точно буде непереливки. Плакали тоді грошенята, та й Ашер бен Соломон рватиме на собі волосся. Малому Мартіну краще було б не панькатися з Йосипом, а поки леді свариться з чоловіком, підстерегти її десь у тихому куточку!

І він, пропустивши повз вуха Мартінове попередження, знову повернувся до історії з графинею Ешивою.

– Ця підстаркувата дама з берегів Галілейського озера, за сухоребрими спокусами якої ти досі сумуєш… – почав він, не помічаючи, як Мартін змінився на лиці і як потемнішали від гніву його очі.

Уже наступної миті Ейрік ледве встиг перехопити руку лицаря, підняту для удару.

– Ти тупий чи глухий, Ейріку? Я ж просив…

– Агов, малий, угамуйся! Бо доведеться тобі нагадати, що я не якийсь там зброєносець, а чоловік, який перший навчив тебе відбивати клинком випади суперника. І навіть, траплялося, давав тобі запотиличників за несумлінність. Думаю, що й зараз мені не забракне сили натовкти тобі боки. Ото порадіють у караван-сараї: зброєносець дубасить гордовитого лицаря-іваніта!

Ейрік підсміювався, шкірячись, але очі в нього були колючі. Добре, що раптом відкілясь з’явився Сабір і став між ними.

Мартін висмикнув затиснуту, немов у лещатах, руку й піднявся до своєї кімнати. Там він упав на лежак і тривалий час не рухався. У вікні сутеніло, долинали рипіння петель та гуркіт важких засувів на воротах караван-сараю, які вже замикали на ніч.

Він поринув у спогади.

Графиня Ешива де Буре володіла землями вздовж берегів Тіверіадського озера, що його дехто називає Галілейським морем. У цих краях колись проповідував Христос, саме там він востаннє явився своїм учням. Для християн це були святі місця, проте євреї вважали Галілею своєю, оскільки вона належала їм іще за часів Ізраїльського царства. Саме тому вони будь-що намагалися туди проникнути, селилися на берегах Тіверіадського озера, обробляли землю, вирощували виноград і пшеницю, торгували.