Павло Загребельний - Юлія, або Запрошення до самовбивства

— Ну, що мені з вами робити, товариші командири? Кликати патруль?

Шульга від несподіванки мало не захлинувся сметаною (вона не відзначалася надмірною густістю), а капіташа ніби тільки й ждав того жіночого голосу, вмить відставив банку, тернув по губах, накукурічився і замугикав чергову свою пісеньку, яких він мав, здається, на всі найнесподіваніші випадки життя: «Чей–то знакомый, родной силуэт, синий берет, синий жакет, скромная юбка, девичий стан, мой мимолетный роман…» Пісенька була безглузда, недоладна серед цього азіатського розгардіяшу, та водночас ніби й доречна, бо й дівочий стан, і синій берет (щоправда, міліцейський, з великою червоною зіркою), і синя шинеля (теж міліцейська), коротка, як жакет, і, мабуть, справді скромна спідничка, що оповивала тугі дівочі стегна, все було так, як вимугикував зальотник–капіташа, але ніби й не так, а ще якось, одразу й не збагнеш, бо перед очима в тебе тільки синій туман, який не розвіюється від капіташиного блазнювання, а щодалі стає щільнішим, і крізь той туман, пропікаючи тобі душу, палахкотять червоним вогнем безсоромні жіночі губи.

— Ми з лейтенантом думали, що ви знайшли нас тут, щоб побажати приємного апетиту, — далі придурювався капіташа, — а ви нам щось там про патрулі та патрулі!

Жінка–міліціонер щосили намагалася зоставатися стражем порядку, та й годі.

— Приємного апетиту хай уже вам побажає комендант міста майор Бойко, — суворо мовила вона.

— Майор Бойко? Ми з лейтенантом саме вчора нанесли йому дружній візит!

— То вас уже ловили патрулі?

— Нас? Це ми з лейтенантом ловимо! Ви бачили коли–небудь такого мужчину, як я, або такого бравого танкіста, як мій друг лейтенант? До речі, мене ви можете звати просто капіташею. Для інтимності. Лейтенант Шульга — лейтенант, а я капіташа. А ви?

Жінка мимоволі усміхнулася (безсоромними, дико безсоромними губами!), забула про міліцейську суворість, сказала майже ласкаво:

— Юлія.

— Яке ім’я! Яке ім’я! — заахкав капіташа. — Така женщина і таке ім’я! Та ще, дивись, і землячка! Правда ж, землячка? Я з столиці нашей Родіни Москви, а лейтенант хохол. Ти звідки, лейтенанте, забув тебе спитати, з Києва?

— З Запоріжжя, — сказав Шульга.

— Правда? — Тепер його знетямлювали не тільки безсоромні губи, а й чорні очі, які з такою чарівною недогадливістю зазирали, здавалося, в саму душу лейтенантові і тільки скаламучували її, не помічаючи, що в ній коїться. — Тоді земляки. Бо я теж запорізька.

— Не я казав? — торжествував капіташа. — «Встретились мы в баре–ресторане…» Капіташа завжди б’є без промаху! Таке діло годиться обмити. Не сметанкою, а чимось міцнішим. Думаю, ми домовимося, шановна Юліє? Від вас тільки ваша ласкава згода і адресочка. Самий лиш натяк, пунктирчиком: вулиця–шмулиця, арик такий–то, одиноко поставлене тутове дерево. Лейтенант не заперечує!

— Правда? — знов поглянула вона на Щульгу (хоч йому здавалося, що Юлія не відривала од нього погляду). — Лейтенант не заперечує?

Вона ждала його відповіді, а він мовби занімів навіки, не міг спромогтися не те що на слово — на щонайменший звук, він був убитий червоними безсоромними губамц, стояв без віддиху, без духу, стовбичив, ніби бовван глиняний.

— Ну, коли лейтенант не заперечує, то записуйте… А тільки я сьогодні чергую допізна… Мій напарник попросив підмінити…

— Що таке — пізно? — зіакричав радісно капіташа, нашкрябуючи в своїй планшетці адресу Юлії. — Для капіташі такого поняття не існує взагалі. Час, простір, рух — це стихія, в якій капіташа живе і розвивається! Як у пісні відомого вам німецького композитора: «Движенье! Движенье!». І ви в цьому пересвідчитеся, дорога Юліє, ви ще взнаєте капіташу і, запевняю вас, не пошкодуєте!

Юлія й далі дивилася не на капіташу, а тільки на Шульгу, а Шульга й далі німотствував і був ніби здерев’янілий, тоді вона ласкаво усміхнулася, зітхнула:

— Ну, що мені з вами робити? Давайте хоч виведу вас з базару, бо ще й справді натрапите на патруль.

Капіташа був у захваті: час для його залицянь продовжується і подовжується! А залицяння — це найперше жартівливість, іронія, ледь помітна насмішкуватість.

— То ви нас проконвоюєте? — прискалив ласе око капіташа.

— А що ж? І проконвоюю!

— І сюрчок у вас мається?

— В мене он і наган є, — Юлія показала на незграбну брезентову кобуру на ще незграбнішому широкому брезентовому поясі, що нахабно схоплював її тонку (навіть грубе міліцейське сукно не могло приховати) талію. — І сюрчок є, а не було б, то позичила б у лейтенанта. Як, лейтенанте, позичили б мені свого командирського сюрчка?