Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

— Вони заарештовані. У підвалі сидять, там, де сільрада знову. Усі. Дядько Опанас, тітка Килина, Маруся твоя, — видихнув Середа, на коротку мить заплющивши очі. — Знали, куди йшли та за ким. Тебе шукають. А Сидір, мабуть, або продався комісарам, або залякали. Ось, просив переказати: якщо хочеш бачити Марусю живою та здоровою, тебе, отамане, чекатимуть саме там.

— Де? У Сидора в хаті?

— Точно так. Переговори це називається…

— Знаю, як це називається, — Артем сплюнув під ноги. — Коли? Час називали?

— Як зберешся, отамане. Чекатимуть від нинішньої ночі.

— Тоді куди тягти далі?..

Шеремет рішуче підвівся з грубо збитої широкої лавки, що правила ще й за ліжко. Застебнув бекешу, насунув папаху на голову, взяв зі стола нагана. Проти кволого світла каганця все ж можна було помітити нерозуміння й навіть переляк у Семенових очах.

— Ти що, підеш туди? Сам?

— Чому? Не сам. Зі мною ти поїдеш. Станеш на околиці, будеш моєю зайвою парою очей. Тримайся так, щоб тебе не побачили. Ну, це ти вмієш. Знадобишся мені. Ну ж бо, збирайся, часу мало.

Середа вже звик до того, що Шеремет миттю опановував себе і вирішував, як діяти далі. Але тепер усе одно неабияк розгубився.

— Чекай. А… Що ти… Що ми скажемо?

— Гукни мені сюди Романюка. Хай рябий тримає людей напоготові. Не повернуся за годину, не дочекаєшся мене — махом назад. Піднімай хлопців, хай погуляють. Про мене не думайте, Остап поведе. Не стій, змерзнеш. Біля кривого дуба чекатиму, на виїзді!

Збираючись, Шеремет розумів: загін переполошиться. Проте за досить короткий час навчився давати повстанцям ладу. Тож знав твердо: ніхто не зрушить з місця, всі чекатимуть на його наказ. Правда, зовсім не був певен, що зможе повернутися живий. Підозрював пастку.

І все ж їхав у неї.

…Короткий грудневий день давно перейшов у затхлий вечір. Їхали мовчки, кожен думав про своє. На хутір, від якого ще тягло димом, Шеремет завертати не хотів — навіщо? Проминули, отаман намагався не дивитися в той бік, щоб іще дужче не ятрити серця. Щойно дісталися сільської околиці, Артем, так само не зронивши й слова, кивнув убік, де бовваніла давно, ще за денікінців, згоріла хата. Зіскочивши з коня, Семен повів його за вуздечку туди, куди показав отаман, і незабаром розчинився в морозяній зимовій темряві.

Артем поїхав далі. Тримався рівно, спокійно. Раз на нього тут чекають, навряд відразу стрельнуть у спину. Чи нападуть гуртом і почнуть рубати наввипередки. Село видавалося пустим, тиша висіла напружена, дзвінка, навіть не всі вікна світилися. Так завжди було, коли наїздили карателі. Білі, червоні — байдуже.

Ось і хата. Поруч, у дворі, зсередини, стояв припнутий до тину осідланий кінь. Значить, тут дожидали гостей.

Не просто гостей — саме його, отамана Шеремета.

Далі не криючись, Артем зіскочив з сідла, прив'язав свого коника поряд з ворожим, поправив папаху, ремені, розстебнув гудзика на револьверній кобурі. Перейшов двір, ламаючи підбитими чобітьми крихку кригу: проти ночі волога земля трошки підмерзала. Ступив на ґанок, постукав, як належить гостеві.

Почекав, нікуди не кваплячись.

Двері відчинив Сидір, його ровесник, Шеремет уже знав це, хоч із самим хазяїном мало спілкувався. Той, розкуйовджений і наляканий, спробував уклонитися отаманові, щось промимривши. Та Артем не дослухався. Рішучим жестом відсторонив того, хто тепер навряд чи був господарем у власній хаті. Пройшов, нахиливши голову.

Ступив у світлицю.

Той, хто чекав на нього, сидів за столом.

Шкіряна куртка, рипуча портупея, новенькі галіфе, підбиті знизу шкірою, кавалерійські. Поруч, на лавці, — темно — зелена вухата шапка з червоною зіркою спереду, на лобі.

— Здоров, чи що, дядьку!

Яків Дзюба не підвівся назустріч.

Не подав руки. Пригладив розчепіреною долонею йоржик волосся, мотнув головою. Сидір із Палажкою, низенькою повнявою молодицею, віддалено схожою рисами на тітку Килину, метушливо вийшли з хати, прихопивши кожне свій кожушок. На столі, як на диво, не було нічого. Навіть півштофа з горілкою, не кажучи вже про їжу. Зазвичай червоні найперше вимагали зібрати вечерю. Але тут, видно, Дзюбі було не до того.

Шеремет зовсім не здивувався, побачивши перед собою того, хто ще два місяці тому носив денікінську форму. Зупинившись на середині світлиці, розставив ноги трохи ширше від плечей, заклав великі пальці рук за широкий пасок, стояв і дивився на Дзюбу згори вниз. Той або не відчував свого не надто зручного становища, або ж не зважав на це. Зводитися на рівні не збирався, навпаки — вмостився зручніше.