Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

— Де вони?

— Хто? А! — Дзюба ніби тільки зараз зрозумів, про кого йдеться. — Сидять тутечки, у холодній. Опанаса трошки відшмагали канчуками. Вчистили добряче, щоб дурно сокирами не махав. Нічого, переживе. Названий батько Марусьчин, чи як? Вважай, тесть? Усе в наших руках. Оцих… — він витяг уперед руки долонями догори. — Я тобі все сказав, отамане. Відпущу твоїх усіх, щойно виведеш людей з лісу і на майдані зброю складете. Більше скажу: тим, хто потім запишеться в червону армію, пробачать усі гріхи. І не Бог тут простить, а могутніша сила. Від Господа свого хіба дочекаєшся? А в мене при собі — потрібні папери. Уповноважений я, слуг нема.

— Теж виріс.

— Ще б пак! Кадрів не вистачає. Пробував я на зуб усякого, дядьку. Ти ж бачив. Отамани, партизани, денікінці… Не та сила, Даниловичу. Бач, хоч хто комісарів гнав звідси, проте вони назад повертаються. Мабуть, є в кацапів щось таке затяте. Знають, чого хочуть, ось що тобі скажу. То вийде в нас розмова, батьку отамане?

Шеремет не поспішав з відповіддю.

Знав: потрібна вона насамперед йому самому. Розумів, якою вона може бути. І все ж таки…

— Чи маю я час подумати?

— Ми ж не чужі, дядьку. До ранку думай. Дивись, без нареченої лишишся. Завезу в Київ, у губчека. Ти ж там був. Одну твою жінку якось затягли туди, було таке?

Вилиці заграли. Зуби прикусили нижню губу. Артем не стримався, натиснув сильніше — зробилося солоно, з маленької ранки пішла кров.

— От до ранку й чекай. За давньою звичкою.

— Добре, що я тебе знайшов, — підморгнув Дзюба. — Хто інший не говорив би зі мною. А мені, бач, довіра яка. Можеш навіть не в армію записуватися. Відразу в губчека. Складу, як кажуть, протекцію. Тобі там ціни не буде, отаманів переловимо всіх. Не лише у волості, а в усій губернії. Великим чоловіком станеш, дядьку.

— До ранку подумаю, — сухо повторив Шеремет.

Повернувся. Не озираючись, вийшов на морозець.

Проминув господарів — ті товклися в сінях, терпляче чекаючи, поки в світлиці скінчиться розмова. Із цими йому взагалі не хотілося ні про що говорити. Тож здивувався, коли надворі за спиною почувся рух, а тоді рука вчепилася в бекешу. Ступив убік, глянув назад, мацнувши розстебнуту кобуру.

Палажка.

Закутана в кожух та квітчасту хустку, розпашіла. Тяжко дихала, озирнулася, глипнула на Артема зацькованим цуциком, знову сторожко кинула оком через плече.

— Отамане…

— Чого треба?

Шеремет навмисне грубіянив, щоб розуміли, як він ставиться до зрадників. Пустили ворога в хату, та ще й помагають торгуватися з отаманом.

— Я підслухала…

— Хто б сумнівався. Цікаво було?

— Не вір.

— Без тебе знаю. Усе?

— Ні. Не все знаєш. Ой, не все, отамане… Тітку Килину, вранці, там — таки, на хуторі…

Артемові стало холодно всередині.

— Що?

— Порубали. Маруся сказала… Встигла…

— Як устигла?

Шереметові здалося, що серце зараз проб'є йому груди. Калатало, немов дзвін на пожежу.

— Їх із дядьком Опанасом притягли сюди, в хату, — говорячи, Палажка важко дихала і далі чи не по кожному слові озиралася. — У чому були. Вдягтися не дали. Про тебе розпитували… Дядька просто тут… Я не бачила, потім оцей, комісар, звелів кров замити… А Маруся…

— Що?!

Шеремет не скрикнув — голосно прошепотів, труснув молодицю за плечі.

— Спершу сам… Ось він… Прямо у хаті… Нас вигнали у двір, солдати під багнетами тримали… Сидір був кинувся… Нахромився, я потім перев'язала… Ще жива була, коли в сільраду тягли…

— Була ?

— Уранці це сталося. Ще перед полуднем. Тоді я по воду пішла… Ці… звеліли наварити їм борщу… Біля криниці люди сказали, ніби мертвою Марусю нашу винесли за сільраду, де стріляли сьогодні… Пособників… Тих, хто бандитам допомагає… Вам… Тобі…

Темно в очах.

Але на мить.

Коли пелена спала, Шереметові здалося: він став краще бачити. Немов вишні сили додали йому зору — і очі стали гострі, видющі, як у кота.

Чи в іншого лісового звіра.

Хижого.

— Іди в хату, — мовив зовсім іншим, якимось незнайомим голосом, чув себе — і не відразу впізнавав. — Вертайся. Не можна тобі тут, зі мною.

За рік він овдовів двічі.

Лідія.

Маруся.

Марія.

Нехай невінчані. Вони жили, як чоловік і жінка. Коли бачились востаннє, цілувала на прощання, промовляла так, як давно хотіла: «Бережи себе. І хай Бог так само береже тебе, чоловіче мій».

— Іди, — повторив Артем.

Легенько підштовхнув Палажку. Скочив на коня. Пустив його клусом, і так проїхав до околиці. Намагався прикинути в думці, скільки може бути в селі червоних, де вони всі поховалися. Хоч насправді це його тепер майже не обходило. Просто інакше він не міг відігнати від себе думки про Марусю.