Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

— Правильно! Правильно все! — загудів на диво злагоджений хор. — Хай живе отаман Вдовий! Слава отаманові!

Шеремет прокашлявся.

— Люди! Треба вирішити, що робити з тими, хто прийшов сюди непроханим і посіяв тут смерть та сльози. Отаман Зелений одного разу дозволив зрадникам піти геть. З тим щоб вони більше не служили московській сарані. Бачите, не всі його послухали. Тепер ми їх помилуємо?

— Ні! — натовп оголошував вирок на диво одностайно. — Смерть! Смерть зрадникам!

— Чули? — звернуся до полонених отаман. — Може, я й хотів би стати для вас добрим. Але люди сказали своє слово. Але я хочу, щоб ви всі подивилися ось на нього! Романюк, сюди його!

Ніби тільки й чекаючи на цю мить, Остап з іншими виволік Якова Дзюбу в центр майдану.

Його освітлювали вогняні спалахи.

Стояв мовчки, дивлячись поперед себе й ніби не чуючи загрозливого людського гулу, сповненого неприхованої ненависті.

— Я знаю його, — промовив Шеремет. — Це українець. Не жид, не кацап, не німець. Він вірою і правдою служив комісарам. Коли припекло, став під руку отамана Зеленого. Далі знов перейшов до колишніх господарів. Устиг послужити в Денікіна. Бачте, знову знайшов себе серед комісарів. Каже: назавжди. Він увесь цей час розривався. Не знав, куди себе притулити й де йому краще житиметься, під яким добрим господарем. Я хочу допомогти йому. Нехай розривається, коли такий сучий син! Семене!

— Тут я, батьку отамане! — озвався Середа.

— Ми говорили з тобою, перш ніж вирушати сюди. Мав до тебе прохання. Виконав?

— Виконав, батьку отамане!

Повернувшись кудись убік, підвівшись навшпиньки, хлопець вигукнув і махнув комусь рукою:

— Агов! Сюди! Пропустіть!

Натовп розступився. Гуркочучи по мерзлій землі погано змащеними колесами, на майдан укотили два запряженні вози. Ще не розуміючи, яка доля йому приготована, Дзюба дивився на початок дійства з помітною цікавістю. Та коли заздалегідь попереджені повстанці спритно підхопили його під руки, підбили ноги й поволокли горілиць до возів, Якова раптом осяяло.

Він заволав так, наче тої миті його тіло різали розпеченим до білого жару ножем.

— Ні! НІ! ТИ НЕ МОЖЕШ! ШЕРЕМЕТЕ, НЕ СМІЙ! ТИ НЕ ЗМОЖЕШ ТАК!

— Артем Шеремет, якого ти знав раніше, справді ніколи б цього не зробив, — слова призначалися тільки для вух приреченого, не всі, хто чув, розуміли суть сказаного. — Але отаман Вдовий зробить так в ім'я тих, кого ти зраджував, катував і вбивав. Не знаю, чи робитиму це далі. Та на інше, Дзюбо, ти не заслуговуєш.

— ЗДОХНЕШ! ТИ ЗДОХНЕШ, ПАДЛО!

Жертва билася й виривалася, де й сила взялася. Троє здорових чоловіків не могли втримати тіла, що звивалося, немов велетенська слизька змія. На допомогу прийшло ще двоє, та й це не допомогло. У якийсь момент Шеремет подумав: вивернеться, знайде хитрий, простий, але несподіваний спосіб. Однак нічого не робив. Лише стежив з висоти кінського зросту.

Романюк не витримав — затиснувши голову Дзюби двома руками, сильно вдарив нею об землю. На якийсь час той зомлів, і його нарешті вдалося, як замислив отаман, прив'язати за руки й за ноги між двох возів. На один скочив сам Остап. Другим конем хотів був поганяти Середа, але різкий окрик Шеремета зупинив його:

— Тобі цього не треба, Семене.

— Батьку, я…

— Роби, як я кажу! — підніс голос отаман Вдовий.

Жестом звелів одному з повстанців, тому, хто стояв найближче, посісти порожнє місце.

Віжки смикнулися.

Коні поволі посунули в протилежні боки, розтягаючи Дзюбу між возами.

Він уже оклигав, зрозумівши, що з ним не жартують і зараз прийде страшна смерть, тоді знову смикнувся й загорлав:

— Ні! Я НЕ ХОЧУ! ГОСПОДИ, БОЖЕ МІЙ! ЗРОБИ ЩОСЬ! РЯТУЙТЕ, НЕ ТРЕБА! ОТАМАНЕ!

— Скільки разів тобі й твоїм господарям таке кричали? — слова звучали справжнім вироком. — Ніхто не хотів чути. Будь проклятий ти і такі, як ти. Женіть, хлопці!

Віжки сильно хльоснули по кінських крижах.

Останній крик Якова Дзюби, жахливий, нелюдський, підхопили зойки тих, хто попри страх та огиду не міг відвести очей від видовища страти.

А Шеремет, тепер уже вміло, справно звів свого коня свічкою. Утримався в сідлі і, щойно копита торкнулися землі, дав шпори.

Люди розступилися, пропускаючи його.

Нікого не дивувало, чому отаман Вдовий отак ураз схопився з місця й жене кудись у ніч. Немов сподіваючись розчинитися там назавжди.

Бо вже зробив своє діло.

Не повернувши цією офірою тих, кого любив і про кого думав.

Проте кожен, хто лишився на освітленому полум'ям сільському майдані, знав: не остання, далеко не остання була ця жахлива жертва.