Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

Одна із чотирьох армійських груп, з яких складалося військо Української Народної Республіки. Досить успішно діяла 1919 року на Поліссі та Волині, стримуючи наступ більшовиків. Її вважають найбільш дисциплінованим і боєздатним з'єднанням УНР.

Червоний терор — насильство, що його чинили більшовики проти широких соціальних груп (зокрема й проти робітників та селян), оголошених класовими ворогами або звинувачених у контрреволюційній діяльності. Декрет «Про червоний терор» за підписом лідера більшовиків В. І. Леніна ухвалено 5 вересня 1918 року. Він ставив завдання побороти контрреволюцію, спекуляцію та службові злочини ізолюванням класових ворогів у концентраційних таборах і фізичним знищенням усіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів.

Військово — політичне угруповання, створене в 1904–1907 роках. Головні члени — Великобританія, Франція і Росія. На початку 1919 року Директорія почала переговори з командуванням Анатанти, шукаючи військових союзників. За це Антанта хотіла здобути контроль над українськими землями.

Денікін Антон Іванович (1878–1947) — головнокомандувач Добровольчої армії — оперативно — стратегічного об'єднання білих. 1919 року армія Денікіна контролювала Південь і Схід України (так звану Новоросію). Вважав Україну частиною Росії, війну проти червоних — боротьбою за відновлення великої й неподільної Росії. На звільнених від більшовиків українських територіях поновлював царські принципи російської великодержавної політики. Зокрема, оголосив російську мову єдиною державною, проте суворо заборонив обмежувати вільний вжиток української. До представників уряду Української Народної Республіки ставився з демонстративною зневагою, вважаючи їх за сепаратистів.

Раковський (Станчев), Християн Георгійович (1873–1941) — радянський партійний та державний діяч, один з організаторів радянської влади в Україні. Зокрема у 1919–1921 роках — голова Ради Народних Комісарів і нарком закордонних справ радянської України, нарком внутрішніх справ.

Першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської республіки (УСРР) ухвалили 10 березня 1919 року на більшовицькому з'їзді в Харкові. Вона утвердила на захопленій території України радянську форму державності.

Оскілко Володимир Пантелеймонович (1892–1926) — військовий і громадський діяч часів УНР. Отаман, генерал — хорунжий Армії УНР, командувач Північної групи військ Директорії. Командувач Північно — Західного протибільшовицького фронту. У квітні 1919 року почав конфліктувати з Симоном Петлюрою, з різних причин перестав виконувати його накази і, зрештою, спробував учинити державний переворот. Йому навіть удалося заарештувати кількох міністрів УНР. Проте захопити самого Головного отамана не зміг. Згодом Оскілко перебрався до Польщі, де перебував у таборах для інтернованих осіб.

Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) — український політичний і державний діяч. Очолював Українську Державу (Гетьманат), утворену замість Української Народної Республіки. Держава існувала від 29 квітня до 14 грудня 1918 року.

Директорія — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки. Змінила Гетьманат і проіснувала з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Від 13 лютого 1919 року голова Директорії — Петлюра Симон Васильович (1879–1926).

Лацис Мартин Янович (1888–1938) — справжнє ім'я Ян Судрабс — більшовик, під час першої російської революції 1905–1907 років керував терористичними групами. Активний учасник більшовицького збройного перевороту 1917 року. Із листопада 1917 року — у керівних органах НКВС, пізніше — член колегії ВЧК. Із 1919 року — голова Всеукраїнської ВЧК, особисто організував масовий терор у Києві, Харкові, Одесі, Криму. Небачену жорстокість чрезвичайок, зокрема київської, Лацис уважав за приклад для наслідування. Факти катувань, масових убивств і навіть випадки канібалізму в органах НК були виявлені й зафіксовані зусиллями представників Добровольчої армії Денікіна під час її перебування в Києві влітку 1919 року.

Тепер — вулиця ім. Богдана Хмельницького в Києві.

Згадано відоме оповідання класика російської літератури Льва Толстого (1810–1910) — «Після балу» (1911).