Олександр Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Голос йому затремтів, зірвався, задзвенів, і все це прозвучало так, немовби тільки в цю хвилину государ збагнув, осягнув, зрозумів усе те страшне та моторошне, що приніс у листі про лихоліття посланець України, і царевінчана глава в задумі похилилась.

На третій день розбурхалась гроза: з громами, блискавками, але без дощу.

Клуби задушного пилу застували невкрите хмарами сонце, і в моторошнім присмерку, що зненацька впав на землю серед білого дня, блискавиці були сліпучими й зловісними, і золоті бані кремлівських соборів повисали в темному рудому небі важкими тьмяними сонцями.

Як і годилося, ласкавий государ завітав-таки до пізньої неділешньої обідні, бо то був ще й день котрогось святителя, але стояв на троні Мономаха, мов на черіні: після кожної громовиці цар дрібно та часто хрестився, бив поклони, потів од перестраху, бо грому боявся, мов недоросле чадо, а деяким підданцям навіть приємно було бачити, як їхній государ, красне сонечко, славний, грізний та великий білий цар, здоровенний дядечко, що про його недавні й справжні подвиги ратні переповідали в народі (не без уклінного старання придворних полизачів) усякі малоймовірні легенди й казки, — приємно було бачити, як цей велетень не може приховати свого дитячого страху перед грозою.

Сяк-так відстоявши непишну заради війни обідню, правлену в той день без хору і без Омелькового співу, так і не діждавшися втишення грози, вінценосець вийшов до бояр, хоч і була неділя.

Він був у темнім зипуні, в печальнім строї, щоб, нарешті, з діячами своєї держави поміркувати про все те прикре й загрозливе, що в листі мирославців приніс до Москви Омелян, хоч бояри все те від учора знали вже й самі.

Чутка про Омельків лист зайшла вже далеко, за межі Москви, і не тільки з близьких, а й із дальніх посадів та сіл уже посунули зранку до граду стольного, шукаючи захисту від подиху війни, десятки тисяч ратаїв — з родинами, з добром, яке можна було покласти на вози чи в торбини.

Щоб царствующий град затрепетав у метушливій тривозі, щоб стільки людей всякого звання зразу вийшло рити шанці й вали круг столиці, мала з’явитися ще й нова причина, відчутніша та прикріша за мирославську супліку, принесену до Москви Омеляном: в суботу прискочили гінці від недобитого війська князя Горчакова, ближнього боярина, від недобитків, саме так, бо князеві полки, сливе всі, понад сто тисяч росіян, десь там, на півночі Вкраїни, наклали головами, не встоявши проти несподіваної навали однокрилівців, а сам боярин, «муж благоговейний, в воинстве счастливий и недругам страшний», потрапивши до татар у полон, уже скінчив своє життя на колоді, де стинають голови.

Цар аж поблід і збляк за одну ніч, за ту добу, що Омелян його не бачив: від думок, від біди, від грози.

В першу мить, як самодержець вступив до палати, Омелько навіть його не впізнав: у темній одежі, з лицем, потемнілим од горя, з очима, де кипіли сльози досади на себе самого, на те, либонь, що вірив гетьманові, на те, що скарав послів запорозьких, на те, що Омелянів лист міг би потрапити йому до рук ще тиждень тому і все могло б інакше скластися, щасливіше для Руської держави, — і хлопцеві аж трохи стало жаль цього незлого, хоч і норовливого чоловічка, шкода стало царя, і він, поважливо вклонившися, стиха йому сказав:

— Диво мені: чом же бояри нічого тобі не нарають?

— Лихо, що рають — аж надто багато, — стиха відмовив цар, видимо боячися, щоб його хто-небудь не почув. Та й шепнув потихеньку: — А тепер бий цареві чолом!

Сповняючи свою посольську службу, Омелько припав государеві до стіп, подякував Москві за поміч, за розраду і просив, щоб воєводи руські з ратними людьми та поспішили б на Вкраїну, де вже пролляли свою кров князі, бояри, ратні та посадські люди Московщини.

Коли ж Омелько повторив з доземними поклонами прохання, щоб йому дорогою не боронили кликати охочих московитів, калужан та брянців, орловців та курян, кому захочеться в біді своєю кров’ю послужити Україні, загомоніли чи не всі бояри, і цар перед ними стерявся, і ще більше потемнів завжди рожевий та гожий лик самодержця, поки він, вчуваючи безладну та сердиту мову царедворців, прислухався, як гуркоче грім.

Одні, волаючи, заскаржували полковників малоросійських, буцім приймали ті (хоч так воно й було!) утікачів посадських, холопів, тяглих мужиків, котрі п’ятами накивували від дідичів та вотчинників брянських, курських та корачівських.

Інші бояри нарікали, що селяни юрбами часом тікають з Росії до черкаських городів — до Сіверського-Новгорода, до Стародуба, до Почепа, до Полтави, а то й на Запорожжя навіть.