Олександр Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Ого!

І цар з повагою блимнув на молодика.

Бо ще ж таких не бачив.

— Якщо повернешся для царської потреби бодай на рік, то ми тебе потім відпустимо з дарами щедрими, соловейку…

Омелечко зітхнув:

— Гай-гай!

— Чого ти? — спитав можновладець.

— Невже ж ти, царю, ще ніяк не втнеш, що я не з тих солов’їв, котрі співають і в неволі? В клітці?

— А клітка ж золота! — добре вже розуміючи марність цього трактування, аж скрикнув государ, чи не вперше в житті відчувши своє безсилля в будь-якому ділі і ще дужче знемагаючи від всевладного бажання бодай іще раз послухати Омелькового співу. І цар-батюшка обережно спитав: — А в цю неділю… післязавтра… в соборі Успенському… задля нашої величності… ще раз літургію проспіваєш, голубе?

— Залюбки, ваша величність, — щиро погодився Омелько і, в роздумі, замислившись, наче знову вздрів тисячну юрбу молящих, знов, душею линучи до Бога, впивався солодкою тишею захоплення, коли, в коротких паузах, на цілий храм тільки й буває чутно збурене дихання співака та ще биття розторганої тисячі сердець, що калатають разом, мов одне велике серце, і все це знову пережив співак за мить коротку, бо хто ж таки може забути хвилини польоту!

Думки збираючи в жменю, зосереджено вдивляючись у камінець на государевому персні, Омелько ненароком, навіть сам того не завваживши, покрутив його на своїм пальці, де каблучка надто вільно теліпалась, а цар, теє помітивши, стурбовано спитав:

— Навіщо крутиш перстень?

— Так собі… — в роздумі неуважно відмовив Омелько, а в царя аж морозом по спині сипонуло.

Він боявся ж чаклунів та характерників, а про козаків тут і віддавна слава йшла як про людей, котрі накладають, либонь, чи не з самим сатаною: «І чого це він крутить той перстень?»

Та зразу ж дійшов і висновку:

«Так ось чому хохол нічого не боїться!»

Аж тут зненацька знову закричав поганим голосом папуга:

— Ergo bibamus!

— Випиймо! — погодився з ним Омелян і взяв золоту чару, що й досі повна стояла на цяцькованій стільниці. І спитав: — А ви, ваша величність?

— Покіль ніхто не бачить! — тихенько й несміливо пирснув государ та й поглянув на двері, що за ними причаїлись тілохранителі вінценосця, бояри та окольничі.

Козак і цар з одної чари хильнули раз, і два, і три, і самодержець, на мить забувши всю свою бундючність і святенність, розбалакався по-простому з тим зайшлим парубком і чи не вперше в житті почув себе людиною…

— Коли рушаєш? — по-людському сумно та просто спитав володар всія Русі.

— У вівторок. Коли готовий буде третій віз гранат.

— То Господи благослови! — І государ, перехрестивши Омеляна, підніс йому до вуст пухкеньку руку, бо інакше своєї приязні виявити не вмів. — Соізволяєм…

І цар зітхнув, немов дитина, що в неї віднімають забавку, яка чомусь аж так припала до душі.

Потім спитав:

— Нашій царській величності ще про будь-яку милість ти завтра знову битимеш чолом?

— Так, пане царю, — чемно вклонився до землі Омелько.

— Об чім?

— Звели, великий государю: в дорозі не коїть мені перепон! Щоб не боронили твої бояри вивести з Москви земляків моїх, хто тільки схоче стать грудьми за праве діло. І щоб мені не гнати геть від себе… дорогою до Мирослава… всіх отих охочих москалів, кому скортить в лиху годину своєю кров’ю послужити братству, на яке наші народи присягали в Переяславі, ваша царська величність!

— Ми ж пошлемо до вас ратних людей!

— То ж буде ще колись. А тепер, государю, я певен, що твої московити й куряни…

— Чого захотів! — не без приязні посміхнувся властитель, щиро втішений дипломатичним політесом, з яким раптово забалакав цей мужик. І государ сказав: — Ми звелимо — тобі в дорозі перешкоди не чинити!

Вони хильнули ще раз.

З незвички хутко захмелівши, тишайший государ попросив:

— Нам би оце… якої-небудь казки!

— Казки ж казати цар московський не велів?

— Ану його, твого царя… — І цар, п’яненький, стиха на двері оглядаючись, по-хлоп’ячому зареготав: — Кажи, кажи!

— Якої ж?

— Веселенької б!

— То слухай же…

Омелько почав так:

— Жив собі та був собі колись та десь не вельми й головатий цар…

— Королів та царів у казках я не бачив розумних!

— Лише в казках? — Та й попровадив, прелукавий, далі: — А цей царище… був іще й сліпий. І от одного разу прилетіли та й сіли на дубі три ворони. «А що ви, братики мої, знаєте?» — питає один. «А що хіба?» — «Я в такім-то царстві — всіх людей поспіль осліпив». А третій ворон каже: «Ти ж не по правді робиш: хто винен, хто й не винен, а ти осліпив усіх. Ти б там, — каже, — чи царя, чи короля осліпив би, або його сімейство, а не все теє царство…»