Олександр Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Щоб вóрони та розмовляли так… не вірю! — висловив сумнів монарх.

— Це ж казка!

— Все одно — не вірю.

— «А можна й одсліпити засліплених», — промовив другий ворон. «А як же це воно?» — «А так…» — і розповів, щó там треба вчинити, щоб знову в царстві всі прозріли. А під тим дубом хлопець лежав перехожий. Підслухав мову птичу. Та й пішов до сліпого царя: «Так і так, ваша величність…» — «А що ж тобі за добре діло дати?» — «Свою дочку!» — «Гаразд!» А коли хлопець повернув цареві з царенятами жадане світло боже, цар не дозволив одсліпляти царство, ввесь народ. «Хай темні будуть!» — «Та навіщо ж?» — «У темнім царстві легше царювати…»

— Таких царів на світі не буває, — мовив руський цар затято. — Не хочу я таких казок! Ти лучче б нам щось таке… солоненьке!.. Захмелів я, бач, трішки. Ніхто ж не дізнається. А? Ти — потихеньку! Ну? Та кажи ж! Що-небудь, може, персіянське чи арабське?

— Не вмію такого. Але… слухайте! — і щось веселеньке повів цареві про багдадського молодика, як той, наречену втративши, шукав по всьому світі, як на слід натрапив у зачарованому володінні престарої відьми, як тая відьма обернула дівчину на соловейка, як вона звеліла юнакові впізнати милу межи іншими співочими пташками, і казка була довга, з непристойними кумедними пригодами і без дурних царів, і государеві подобалась, і він уже вірив сливе кожному слову.

— Нараз він бачить, — оповідав Омелько, — в золотих клітках сім тисяч солов’їв. Та як знайти кохану?.. Як?

— Не знаю, — мовив цар.

— Приглядається він і прислухається, аж додивився, що тая відьма нишком одділяє одну кліточку й несе з печери. Мерщій стрибонув юнак за нею, торкнувся цвітом папороті до золотої клітки, і миттю втратила стара відюга…

— Миттю? Вірю…

— Миттю стеряла лихі чари. А наречена кинулась йому на шию. Та хлопчина ще не сповнив лицарського свого діла. Він миттю обернув усіх інших…

— Миттю? Вірю…

— Сім тисяч пташок миттю обернув на дівиць…

— Миттю? Вірю…

— А дівиць — на жінок…

— Миттю? Сім тисяч?! Не вірю! — І цар зареготав, як не реготав, либонь, з дитячих літ.

— В казці чого не буває!.. А молодик повернувся додому не тільки з нареченою, а й із солодким почуттям справно доконаного парубоцького обов’язку…

Цар сміявся так голосно, що спальники, стольники й стряпчі, котрі куняли в сусідній палаті, чекаючи, коли ж нарешті можна буде врочисто покласти царя в царицине ложе, переполошилися, бо ж ніколи не чували ще такого реготу в кремлівських палатах.

Цар так голосно та щиро реготав, що аж папуга прокинувся й скрикнув:

— Ave, Caesar! Credo quia absurdum!

— «Здоров був, царю! — переклав з латинського Омелько. — Вірую, бо це — безглуздя!»

Цар сміявся.

Аж раптом замкнув уста.

Він уздрів, що Омелько знову крутить на пальці свій перстень, дорогоцінний дар монарха.

У государя аж волосся ворухнулось, як тоді, над тигром.

Аж борода наїжилась, шовкова та русява.

Аж виткі вуса стали сторч.

— Що ти робиш? — холодіючи перед характерником, спитав великий государ. — Навіщо крутиш перстень? Чи не чаклуєш, хохле?

— Он ви про що, — вражений підозрінням, засміявся парубок. — Ой царю ж мій… — І він згадав смішне пророкування Козака Мамая, коли той проводжав його, Омелька, аж на край Долини, коли наставляв і напучував, — згадав слова Мамаєві про казковий царський дар, про коштовний перстень, що про його можливу силу чарівничу жартома казав тоді Мамай, — згадав про все те і… зніяковів, і сáме це збентеження так налякало государя, що вже зростаючий нечайний гнів його вщух негайно ж, лишився тільки острах перед темною силою, котрий і вирішив долю Омелька: душею кривлячи, государ пообіцяв був чубатого пустити на Вкраїну, хотів і сам у те повірити, хоч і знав, що не пустить на волю це дивнеє диво, яке само потрапило цареві до рук, такого співака, а й книжника та грамотія, дотепника, казкаря й розумника. Але ж і химородника… ні, ні, крий боже! Хай забирається геть!

Цар поспитав:

— Що ти подумав, хохле, коли, одвічаючи нашій царській величності… раптово змовк? Про кого?

— Про Козака Мамая, — поважливо мовив Омелько.

— Хто ж він, той козак?

Омелян почав розповідати: про невмирайла Мамая, про силу й славу Козакову, про людську до цього запорожця любов, про потаємне характерництво, про їхнє при Омельковім від’їзді розставання, про всі його пророцтва й передбачення, про оцей самий перстень, що його вздрів, жартуючи, Козак Мамай на пальці Омеляна ще того дня, ще звідти, з Мирослава.