Жорж Сіменон - Люди навпроти

Капітан вийшов із Нейлою до сусідньої каюти. Невдовзі жінка повернулася в самому пеньюарі. Її сховали в шафі серед одягу. Згодом увійшов офіцер.

— Вони вже тут!

Чому він, Аділь-бей, не міг пригадати жодного Сониного виразу обличчя? Аділь-бей бачив її чорну постать, худеньку шию, капелюшок і навіть молочно-білу пляму її обличчя. І — більше нічого. Чому?

До каюти в супроводі суднових офіцерів увійшли троє чоловіків і сіли за стіл. Їм також запропонували пива. На столі лежав стосик паспортів. Тридцять два члени екіпажу вишикувалися вздовж стіни. Немов у казармі, почали перекличку. А гортав паспорти, сидячи за столом, Колін. Він спершу дивився на фотокартку, потім на власника паспорта, що підходив до столу.

— Петерс…

— Тут!

Колін робив усе повільно, вдумливо. Аділь-бей, стоячи в кінці черги, побачив чорну стрічку, зо два пальці завширшки, пришпилену до петлиці його мундира.

— Ван Ромпер!

— Тут!

Колін повертав кожному паспорта.

— Нельсен!

— Тут.

— Аділь Зекі-бей…

Відповідь пролунала не одразу. Колін підвів голову і глянув на одутле обличчя турка, який невідривно дивився на петлицю з чорною стрічкою. Аділь-бей не міг поворухнутися, навіть дихнути.

— Капітан Ковелач!..

— Тут.

Отже, все скінчилося. Аділь-беєві повернули паспорта. Його пальці мало не торкнулися Колінових пальців! Тепер починався митний огляд. Екіпаж з офіцерами залишився, а Колін зі своїми людьми вийшов. За ним рушив і капітан. Моряки посідали, хтось допивав пиво.

— Ну що, старий? — Джон похмуро дивився на Аділь-бея.

— Та що, нічого…

— Ви бачили чорну стрічку?

— Бачив… І очі його бачив.

— На його місці я б вас убив…

Як Джон про все це здогадався? Вікно навпроти, Колін, який щоночі курив біля вікна… Сірий папір, що ним Аділь-бей затуляв вікно… І той росіянин, що раз у раз виглядав на вулицю…

— Мені вже пора йти. На все добре!

— Ви ще надовго залишаєтесь у Батумі?

Джон подивився так, як міг дивитися тільки він — гостро і мляво водночас.

— Та мабуть, назавжди.

— Чому?

Двері були відчинені. У темряві виднілася мокра пристань, вдалині миготіли вогні бару й угадувалося мереживо брудних вулиць. Джон відповів просто:

— Звичка… Прощавайте!

Колін зі своїми людьми спускався по трапу. Під пахвою він тримав портфеля. Проходячи повз Аділь-бея, капітан виразно подивився на консула. Потім почалася нескінченна біганина на палубі, почулися накази, грюкіт кабестану, плюскіт води, що стікала з якірного ланцюга.

Цікаво, чи Колін, повернувшись додому, знову зіпреться на підвіконня й дивитиметься на сліпі вікна навпроти?

Аділь-бей стояв на палубі, тримаючись руками за фальшборт. Усе довкола рухалося. Вогні мінялися місцями. Матроси пробігали повз нього. Час від часу лунав гучномовець, передаючи команди. Пустився дощ чи, може, впав туман. Палуба була мокра, шкіра в Аділь-бея вкрилася вологою. Двигун працював усе гучніше. Зелені вогні змінилися червоними. Перед тим, як набрати повний хід, судно дало три гудки.

Міста вже не було видно. Судно взяло курс на найчорнішу частину неба. Там, удалині, лежали гори Малої Азії.

— Капітан запрошує вас до своєї каюти! — повідомив стюард. Аділь-бей піднявся по сходах і почув знайомий різкий голос:

— Заходьте!

У каюті було дуже світло. Вдягнена в рожеву піжаму Нейла вибухала сміхом, вставляючи до грамофона нову голку. Капітан сидів у розстебнутому кителі. Стюард приніс шампанського.

— Я подумав, що ви не відмовитеся випити з нами по келишку…

Голка опустилася на платівку. Це було те саме танго, яке грали щовечора в барі. Нейла підспівувала, пританцьовувала й блискучими очима поглядала на обох чоловіків. Потім примостилася на бильці капітанового крісла.

Принесли ще шампанського. Нейла багато сміялася, танцювала, обіймала капітана й Аділь-бея; потім примусила консула ще й танцювати. Час від часу Нейла скоса позирала на нього, особливо коли пестила бельгійця. Іноді з-під вирізу піжами в неї виглядали груди, і вона помічала це ніби не відразу.

Судно ритмічно погойдувалось, і Аділь-бей почував себе недобре. Як відновити в пам'яті Сонине обличчя? В його уяві поставала тільки чорна сукня та капелюшок…

А капітан мав щасливий вигляд. Було вже досить пізно, коли він підвівся й сказав:

— Ну, пора лягати!

Він потис вологу Аділь-беєву руку. Нейла з каюти не йшла. З-за причинених дверей долинав їхній сміх.

Почали задраювати ілюмінатори. Аділь-бея нудило; він вийшов на палубу й, перехилившись через борт, почав блювати.