Жорж Сіменон - Люди навпроти

— Не питайте ні про що, зрозуміло? Якщо ваші посилки надходять напівпорожні, мовчіть! Якщо вночі на вас напали й відібрали гаманець, спокійно повертайтеся додому! Якщо хтось помер просто у вашому кабінеті — зачекайте, поки його заберуть. І запам'ятайте: якщо ваш телефон не працює, то він не повинен працювати!

— Нашого службовця, який виконував обов'язки консула до мого приїзду, заарештували, щойно він прибув до Тифліса!

— Хай вас усе це не обходить!

— А щодо мого попередника, то мені сказали, нібито…

— Пийте! Так минатимуть години, дні, тижні, місяці… Може, одного чудового дня ваш уряд згадає про вас і надішле заміну. — Джон говорив надривним, блазенським тоном. — Навіть сюди не приходьте надто часто. І якомога менше розмовляйте з іноземними моряками.

— А ви?

— Я, любий мій друже, зі «Стандарду»! — Коли Джон промовляв ці слова, в його Голосі відчувалася така сама пиха, як і в Панделлі, коли той говорив пре Італію.

— Офіціанте, ще пляшку!

Аділь-бей звернувся по-англійському до свого сусіда-капітана, але той уже засинав. Аділь-бей випив третій келих. Речі довкола починали розпливатися в його очах. Американець тепер не звертав на нього уваги, а консулові хотілося вилити йому душу. Він навіть добре не знав, про що саме хоче розповісти, але йому хотілося знати, чи знайомий американець з його секретаркою. Аділь-бей відчував якийсь пекучий біль у душі, запитуючи себе, чи Соня все ще сидить у темному вікні в будинку профспілок. Він пригадав її гримасу на адресу цього бару. Справді, у тутешніх грубо нафарбованих жінок обличчя, як у селянок чи робітниць, і рухи в них також незграбні.

Парочки одна по одній зникали, а якась навіть вовтузилась у кутку за портьєрою, що відділяла бар.

— Ви часто тут буваєте? — запитав Аділь-бей у сусіда-капітана.

— Один рейс — до Техасу, другий — сюди.

— Нафта?

— Нафта.

— В Америці веселіше?

— Так само, як і тут, навіть сумніше. Трубопровід недалеко від міста, і, щоб заповнити трюми, вистачає кількох годин. Часу залишається тільки на те,' щоб сходити до бару чи в кіно.

— А стоянки під час рейсів бувають?

— Ніколи.

Старший механік, що сидів навпроти, намагався розповісти жінці якусь історію. Він вдавався до англійських та німецьких слів, але переважно — до жестів. Жінка сміялася, та сам він реготав ще голосніше.

Молодий офіцер танцював з досить гарною жінкою в зеленій сукні, вищою від нього на голову. Зненацька офіцер аж підскочив, бо Джон схопив його за полу кітеля.

— Тільки не цю!

— Чому?

— Облиш її, ясно? — І Джон люто повів очима навкруги.

Консул тихенько запитав його:

— А один-однісінький танець ви дозволили б?

— Іди спати. І не забудь, про що я тобі казав. Я живу біля трубопроводу. На добраніч!

Аділь-бей почував себе зовсім чужим у цьому ресторанному житті, на цій пристані, серед цих людей, що гуляли довкола пам'ятника Ленінові. Тому він ніяк не наважувався покинути столик у тьмяному світлі, музику й гамір балачок на кількох мовах під бряжчання тарілок та дзенькіт келихів. Але й у цій атмосфері, типовій для портових барів усього світу, його не полишало почуття смутку й гіркоти. Він спостерігав за іноземними моряками, музикантами, за Джоном. Вигляд напівоголених жінок викликав у нього сором і почуття якоїсь незбагненної провини.

На вулиці також стояло кілька жінок. Музика й гамір усе ще ніби облипали його тіло, в очах трохи розпливалася набережна, відблиски вогнів на поверхні моря й пароплави, наче приклеєні до чорної води.

І раптом темінь пронизав червоний промінь ліхтарика. Якусь мить консул не міг нічого второпати: всі кудись бігли. Пролунав короткий звук; жінки коло бару сахнулися й застигли на місці. Очевидно, трапилося щось надзвичайне, і мимовільним свідком став і Аділь-бей. Все діялося так швидко, що він не встиг навіть розгубитися чи злякатись. Якийсь чоловік біг вулицею, а другий, у зеленому форменому кашкеті, у нього вистрілив. Перший ступив ще кілька кроків, потім нахилився вперед і м'яко впав на тротуар.

Другий підбіг до нього. Аділь-бей спробував також підійти ближче, але жінка, що стояла поряд, жестом зупинила його. Все це відбувалося за метрів п'ятдесят від бару. Співробітник «гепеу» схилився над розпростертим тілом. Із темряви з'явилося ще дві постаті; мовчки, без зайвих рухів, вони підняли пораненого чи мерця й понесли так, що ноги волочилися по землі.

— Що сталося?!

Але жінки не зрозуміли Аділь-бея — адже він, сам того не помічаючи, заговорив по-турецькому. Жінки навіть почали йому всміхатись. Аділь-бей відчув, що добре-таки набрався, аж коли ступив на вулицю й завважив, що в нього тремтять коліна. Пройшовши трохи набережною, він побачив уже темний будинок профспілок. Крім вивіски на барі, ніде ніщо не світилося; було безлюдно й темно.