Павло Загребельний - Євпраксія

Хлопчики співали сумно й болісно, тоді щось проказав єпископ П'яченци, за ним — сам папа, але Євпраксія, хоч ішла відразу за ними, нічого не чула, заглиблена в свої жахи, не могла вслухатися, та й не мала в що, бо ж повторювано мертві молитовні формули, заяложені, безвиразні, пусті, як тіло без серця й без душі. Людини за такою мовою не видно. Всі ці єпископи, королі, імператори, папи гнітючо-зоднаковілі думками й мовою, вони ховаються за готовими словами, відгороджуються від життя щоденного, наставляють їх на тебе, мов давно зроблені кимось щити, зношені, обчовгані, обдерті від довгого вжитку, — нічого нового не почуєш, безособо-вість, цілковита втрата людського лику, якісь опудала, що були б смішні й безглузді, коли б не мали в руках жорстокої влади.

А люд унизу клекотів, бився об мури, стогнав, проклинав і захоплювався, люд прагнув урочистості, пишноти, вельможності, позбавлений від народження найпростішого щастя, далекий від розкошів, хотів бодай бачити все те, наблизитися на відстань погляду, уявити себе співучасником. Чи не божевілля збирати докупи стільки люду? А чи, може, є в тому затаєна думка зробити простих людей співучасниками не лише отаких пустих, але пишних урочистостей, а й злочинів? Ось завтра її честь, її ніжність, її сором кинуто буде між оті загороди, на потоптання й на поганьблення, і ніхто не збагне, якого болю завдано буде їй, сприйматиметься все ніби продовження нинішнього розкішного походу, високих молитов, розлунювання дзвонів П'яченци, радісних (а може, болісних?) гуків люду.

Стогін вирвався з грудей Євпраксії і, мовби прокотившись по високих мурах, пролетівши над процесією, відгукнувся десь далеко позаду диким зойком, розпачливим жіночим криком, в якому було найстрашніше: була смерть.

Але крик той вдарив в серце саму лиш Євпраксію. Ніхто не здригнувся, ніщо не змінилося, процесія посувалася далі, виспівувано гімни, проказувано молитви, освячувано, ощасливлювано.

Євпраксія озирнулася на графиню Матільду. Задерши голівку, ніби принюхуючись, графиня урочисто йшла попереду важкого й незграбного Вельфа. Імператриця зупинилася, підождала, поки Матільда наблизилася, прошепотіла до неї:

— Ваша світлість…

— Ваша величність, так не можна, так не можна…

— Але там сталося щось жахливе.

— Нічого не може статися, де ми з найсвятішим папою, ваша величність. Прошу вас, ідіть. Люди вже дивляться.

Євпраксія пішла далі, отупіло, байдуже, майже приречено, а сама була там, позаду, де — вже знала — сталося справді жахливе. Не могла бачити, не могла там бути, не здогадувалася, але відчувала непомильно.

Так воно й було насправді.

Коли процесія майже на всю свою довжину витягнулася на мури П'яченци і і, обтікаючи щербаті почорнілі вежі, повільно посунулася вперед, з-поміж інших опинилися вгорі також воєвода Кирпа та барон Заубуш. Поєднані служінням імператриці, каліцтвом своїм, яке ніби відгороджувало їх від інших людей і по-своєму здружувало, вони і в Каноссі, і по дорозі сюди, тут, у П'яченці, видавалися майже друзями, мало хто знав, яка пекуча ненависть розділяє цих двох уже немолодих, але жадібних до життя чоловіків, кожен з яких був по-своєму жорстокий, хоч один виказував жорстокість у чесних битвах, а другий — підступно й злочинне. Та все те, сказано вже, до часу дбайливо приховувалося, гамувалося — чи й вибухне коли-небудь. І цей день не заповідався днем продовженого нещастя, обіцяв урочистість і радість, хоч для воєводи й потьмарену очікуванням дня наступного, в який, вже знано було всім, імператриця має скласти каяття перед усіма, хто прибув на собор. Заубуш, за своїм паскудним звичаєм, і в цьому не бачив нічого лихого, на зітхання ж Кирпи й побивання злегка посміювався:

— Боятися треба не слів, а меча.

— Слова вбивають тяжче. Аби міг, затулив би собою імператрицю. Та хіба затулиш від світу?

— Хотів би злагіднити вітер для стриженої вівці? — засміявся барон.

— Овечок я завжди жалів, а баранам обламував роги! — з спокійною погрозою відповів Кирпа.

— Коли хочеш сказати, ніби моя Вільтруд уже нагородила мене рогами, то помиляєшся. Не встигла.

— Ти рогатий від народження, бароне.

— Чом же не спробував збити мені роги?

— Не знаходив місця до смаку. Де не їздив по цих землях, скрізь ні пес, ні видра. Камінь, тіснява, мечем махнути ніде. А тут бачу — гарне поле. Вже на такому як ужариш мечем, так і заклекотить! Як у вас зветься єдиноборство та поєдинок? Ото вважай, бароне, що ми вже й вибрали собі поле. Матимеш за все: і за Євпраксію, і за Журину, і за…