Павло Загребельний - Євпраксія

Посольство їздило довго, бо далеко, бо русичі загадкові люди, бо справи віри не терплять поквапу. Євпраксія тим часом мала сидіти в своїй вежі, і то щастя, що Генріх просто тримав її там, не вдаючись ні до чого лихішого. А міг би через свою нестримність, жорстокість, надто ж, коли став терпіти поразки, був зіпхнутий на самий край Італії, втратив спільників, втратив надії, мав проти себе власного сина, а за себе — нічого. В хвилини розпуки, напившись до одуріння, хотів відібрати собі життя. Знову врятував його Заубуш, ранячи собі долоні, рискуючи одержати від імператора смертельний удар, видер у нього з рук оголений меч, яким той хотів пронизати собі груди, і ось тоді одноногий барон намірився не те що зрадити свого володаря, а просто втекти від нього, переметнутися до переможців, запропонувавши їм не себе (бо кому він потрібен сам по собі — немаєтний, невпливовий, звичайний прислужник Генріхів, і не більше!), а Євпраксію, яку взявся вивести з вежі.

Усе збіглося в часі якнайліпше. З Києва повернулося папське посольство разом із посольством від київського князя і з таким самим єпископом, як і папський, навіть звалися єпископи однаково. Київський князь мовби натякав цим на можливість порозуміння, прихильність же свою до римської церкви виказав тим, що прийняв на додачу до зимнього свята Миколи також і свято весняне. Посольство привезло вісті й не дуже втішні, але то вже стосувалося Євпраксії, лихі вісті призначалися для неї, отож настав час визволити її з вежі, Заубуш запропонував свої послуги саме тоді, як у них виникла потреба. Абат Бодо, довірена людина римської церкви, домовився з бароном, і вони здійснили те, що мали здійснити: імператрицю передано під опіку самого, Вельфа, її ждала в Каноссі графиня Матільда, готуючи зустріч таку пишну, яку тільки могла приготувати, бо ж імператриці передовсім належалася пишнота, а вже згодом — вісті про ті зміни в світі, про які вона в своєму ув'язненні не могла відати і від яких була, сказати б, щасливо відокремлена. Тепер кінчалася неволя, але наставав кінець і незацікавленості в подіях. Людина ж безкарно не може довго ухилятися з тих чи інших причин від участі в подіях, успіхах і нещастях життя. І що довше вона перебуває в незнанні, то болючішим, страшнішим буде повернення до життя.

Так було з Євпраксією. Не помітила урочистостей, не схвилювала її пишнота, не вразила велич і неприступність замку, не розчулилася, коли замість понурості вежі віддано їй справді королівські покої в Каносському палаці, бо все те було звичне для неї, усе було марнотою порівняно до тих сотень безкінечних днів, проведених у камені й безнадії. Не здригнулося її серце й тоді, коли вперше за багато літ почула з уст київського єпископа Федора благословення мовою слов'янською, а не сухою хатиною абата Бодо. Не вельми здивувалася навіть тоді, коли наблизився до неї слідом за київським єпископом Прибулий з посольством руський воєвода, блиснув веселозубо, мовби знайомий і водночас незнаний, ніби й Кирпа давній, добрий косоплечий рубака, а ніби й не він, бо усмішка та сама, і очі ті самі, а косоплечості немає, кудись зникла, а заодно неначе й сам чоловік коли й не вникнув, то змінився до невпізнання, плечі його вирівнялися, трохи звузилися, і лише згодом Євпраксія збагнула, що в Кирпи немає правої руки, що він обрубаний, Обтесаний, скалічений. Тож не було здивування, що Кирпа знову перед нею, бо мав бути або він, або той Журило 6 його перлистими кучерями, але й радості не було через каліцтво воєводине.

Ще менше радості було від вістей з Києва. Це вже вразило її в саме серце, від цього здригнулася, це наповнило її майже таким жахом, з яким, скажімо, довідалася б про день своєї смерті.

Бо в Києві вмер великий князь Всеволод. Єпископ Федір розповідав Євпраксії, що, як помер великий князь, то дзвонів київських не було чутно від плачу людського. Вважав, що бодай цим потішить доньку Всеволода, не відаючи, якою жорстокою мудрістю сповнило життя душу цій молодій жінці. Вона чомусь подумала, що, коли б померла, то й по ній плакало б безліч люду. Мертвих завжди люблять більше, ніж живих. Як сказано: життя сповнене ворожнечею і ненавистю, а смерть — любов'ю і повагою. І що менше чоловік сумує по мертвому, то більшу скорботу він може виказувати, бо так годиться. За князем же плачуть гірко й невтішно, лякаючись, що по його смерті прийде гірший. Бо новий князь прийде неминуче, а який — ніхто не відає.

Невдовзі по смерті батька Євпраксії загинув улюблений брат її Ростислав. Покараний був за богохульство і неповагу до святих людей. Перед тим, як іти йому з братом Володимиром проти половців, утопив у Дніпрі лаврського ченця Григорія, а тоді й сам, утікаючи після невдалої битви коло Треполя, утонув з конем своїм у Стугні, і брат Мономах мало не втонув, намагаючись порятувати Ростислава, та нічого не зміг удіяти, бо вже тут діяли закони божі, а не людські. Сказано ж: як живеш, так і вмреш. По Ростиславу теж плакав гірко весь люд київський, бо завжди жалко молодого життя.