У білій юрті на низькому троні сидів, підібгавши ноги, Джучі-хан. Він був схожий на батька високим зростом, ведмежими повадками і холодним поглядом зеленкуватих очей. Від безбородих монголів він відрізнявся довгими вусами і вузькою чорною бородою. Майстерно вплетене в бороду кінське волосся переходило в тонку косичку, яку Джучі закидав за праве вухо. Перед троном на колінах, зігнувшись до землі, покірно чекав милості великого володаря натовп прохачів: і ханів, і улемів, і купців, і простих городян.
Хаджі Рахім, голосно повторюючи: «Я-гу-у, я-хак!» і переступаючи через схилені спини, пройшов просто до трону Джучі-хана і зупинився, спираючись на посох.
Пильним, похмурим поглядом втупився Джучі-хан у дервіша й спитав.
— Чого просиш, кипчацький шамане?
Хаджі Рахім пояснив, що приніс власноручного листа великого візира Махмуд-Ялвача.
— Чому так пізно? Я жду листа давно.
— Я був в обложеному місті Гурганджі.
— Значить, ти був разом з моїми ворогами?
— Так. Я як лікар допомагав пораненим.
Хаджі Рахім розпечатав кінець посоха, заліпленого воском, і витягнув згорнутий аркуш паперу з червоною печаткою. Писар Джучі-хана розгорнув аркуш і оглянув його з подивом.
— Тут написано всього троє слів: «Цій людині вір!»
— Ясно і достатньо! — сказав Джучі. — Приведіть мого сина Бату-хана!
Нукери побігли й швидко повернулись. Попереду стрибав хлопчик років дев’яти з невеликим луком і трьома червоними стрілами [128] Три червоних стріли — ознака високого ханського роду.
. Він виривався від двох дідів, які намагалися вести його під руки. Підбігши до Джучі-хана, хлопчик звичним жестом упав на коліна, торкнувся лобом килима і схопився, позираючи на всіх іскристими карими очима.
— Ось мій син Бату-хан! — сказав Джучі, скоса позираючи на хлопчика. — Я просив відданого Махмуд-Ялвача прислати вченого мірзу, який навчив би мого сина читати, писати і говорити тією мовою, якою розмовляють мої нові піддані, жителі Хорезму. Чи зумієш ти бути таким учителем?
— Я можу навчити хлопчика читати книги туркменські, перські і арабські і зроблю це з радістю, — відповів Хаджі Рахім. — Я тільки не вмію пояснювати священні книги, як це роблять імами в мечетях. Я навчаю по тих книгах, у яких описуються мандрування по всесвіту і в яких говориться, що таке добро і зло, любов до рідної землі і обов’язок кожної людини…
— Це корисно і добре! — сказав Джучі. — Такий учитель допоможе здерти з мого сина шкуру степового дикуна і зробити його правителем народів. Бату, слухайся твого нового вчителя! А тобі, мірза, дозволяю бити мого сина тростиною…
Хлопчик одвернувся.
— Якщо він розповідатиме мені про богатирів і про війни, я, можливо, стану його слухати!
Хаджі Рахім відповів хлопчикові:
— Я тобі розповім про завоювання румійського полководця Іскендера Дворогого. Цей цар, бувши зовсім молодим, завоював багато країн, де у царів було більше, ніж у нього, і зброї, і скарбів, і війська, але Іскендер все ж таки їх розбив…
Хлопчик повернувся до дервіша і з цікавістю став його розглядати.
— Яким чином хан Іскендер досяг таких перемог? — спитав Джучі-хан.
— Кажуть, що коли про це спитали самого Іскендера, він нібито відповів: «Не пригнічував я підданих завойованої країни…»
Джучі-хан подивився на свого сина й сказав:
— Мій батько, єдиний і найвеличніший Чінгісхан завоював половину всесвіту, а Іскендер Дворогий — другу половину. Що ж лишається завоювати тобі, Бату-хане?
Хлопчик, не задумуючись, відповів:
— Я відніму ці землі в Іскендера!..
З цього дня Хаджі Рахім залишився в таборі Джучі-хана, ставши учителем його сина Бату. Він навчав його кілька років аж до раптової загибелі Джучі-хана від рук підісланих убивць.
Під час облавного полювання Джучі-хан погнався за оленем і віддалився в очереті од своїх нукерів. Його ледве знайшли. Він лежав з переламаним, за монгольським звичаєм, хребтом. Таємні вбивці зникли і не були виявлені. Дехто шепотів, що вони були підіслані самим Чінгісханом [129] Про це говорять східні літописці: Джувейні (XIII ст.) та інші.
. Джучі був іще живий, але не міг вимовити й слова або поворухнути рукою. Тільки очі його дивилися печально і похмуро, доки не заплющилися навіки.
У цей час приїхав, повернувшись з походу на захід, уславлений полководець Субудай-багатур. Він посадив хлопчика Бату-хана до себе на сідло і сказав:
— Тут на тебе чекає такий самий кінець, який побачив мій повелитель Джучі-хан. Ти поїдеш зі мною до Китаю, де навчишся воєнної справи. Я виховаю тебе, як рідного сина, і зроблю полководцем.
Читать дальше
