Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Побачивши, що учта на честь коронування владаря перетворилась в ушанування його любої владарки, Анрі оголосив, не довго думаючи, на весь стіл, що він збирається домогтись від папи розірвання його шлюбу й одружитися з пані де Ліанкур. А її, звісно, духовний суд розлучить із чоловіком: адже той визнав, що його хвицнув кінь. Почувся сміх, Анрі сприйняв його як загальне схвалення і пішов ще й далі: сказав, що його кохана владарка незабаром дістане титул маркізи. І це ще не все: він підняв келих на честь маркізи й так довго та поважно, дивився на неї, широко розплющивши очі та звівши брови, що всі зрозуміли: її шлях веде ще вище. Піднесення чарівної Габрієлі скінчиться лиш тоді, коли вона поруч із ним прикрасить собою французький трон. Вона буде нашою королевою.

Проте загальне схваленим тільки ввижалось йому, та й то лиш поки він був щасливий і розчулений. Бо хто ж не знає, як вони уявляють собі королеву Франції: насамперед вона повинна бути не тутешньою, щоб ніхто не знав її й не почував себе витісненим нею — і щодо цього були вразливі не тільки жінки. Саме з цієї хвилини пан де Роні починає виявляти той затятий опір, на який Габрієль натраплятиме і в усіх інших, поки вона живе на світі і владарює над королем. Та поки що, за цим столом, ворожнеча ще не діймає Габрієлі. Хіба вона житиме вічно? Може, й пологів не переживе, вигляд її не віщує доброго й викликає жаль до неї. А насамперед — усі знають короля та його шлюбні обіцянки. Якби він — так, як досі,— хоч не висловлював їх прилюдно, тоді б їх можна було боятись. А сказав — то вже зламав. Одне слово, так чи так, а заздрити красуні д'Естре нема чого.

Тому Габрієль і дістала багато доказів співчуття й шаноби, коли, за прикладом короля, все товариство нарешті підвелося з-за столу. Анрі підвів до неї принцес де Бурбон і де Конде, і вони обняли й поцілували її. Серед усіх інших жінок теж не знайшлося жодної, котра, ставши нарешті перед її лицем, не запевнила б її, що вона така чарівна, як іще ніколи. І кожна говорила щиро, вони не відчували до неї ні ворожнечі, ні заздрості, а навпаки, якусь жіночу спорідненість — завдяки її станові, а то й просто людську спорідненість, бо цю учту на її честь, можливо, навідала невидима гостя, що пройняла всіх дрожем. Хто не похвалив би пишної вроди, що пишається своєю нетлінністю, як мистецький твір! Але перед красою, яка вже, можливо, у спілці зі смертю, люди схиляються.

Наостанці відчинили двері, за якими зразу починалися сходи. Кілька дворян узяли з рук у служників свічники з численними свічками і вишикувались по двоє на кожній сходинці — з обох боків. Попереду вшановуваної пари йшли принцеси королівського роду, а позаду, на деякій відстані,— всі інші дами та кавалери. Посередині Анрі вів Габрієль за високо підняту руку. Їм світили, вони піднімалися сходами. «Урочистий акт!» — так почував Анрі, молодий і щасливий. Урочистість була порушена — а може, ще й підсилена — тим, що вагітна відчула млість, і коханому довелось підхопити й підтримувати її. Весь супровід відстав, останні вогні лишилися внизу, а вони нагорі поринули в непевну сутінь, наче в туман, осяяний тьмяним місяцем, і зникли — немов розтанули.

Париж уже достиг для того, щоби впустити короля, й навіть перестиг. Навіть сам герцог де Феріа [49] Феріа Лоренцо Суарес де Фігероа (1559–1607) — герцог, посол Філіпа II у Франції, активно підгримував Лігу. , що й досі правив містом як намісник його католицької величності,— навіть він не міг уже вірити, що там, як і перше, існує іспанська партія. Брати до уваги доводилось лише затятість небагатьох непоправних та страх значно більшого числа тих, котрі не вірили, що їм можуть пробачити давнє. Проводирі Ліги на чолі з самим Майєнном про всяк випадок заховали своє рухоме майно й поховалися самі. Жоден з тих шістнадцятьох, що правили округами столиці, не пропустив нагоди потай запевнити короля у своїй відданості; отой кравець — у дні, коли вороги короля повісили його верховного суддю, — тільки випередив решту. Досить уже крові! Проповідники, що закликали до звірства, вже не мали успіху серед люду — їм самим слід було стерегтись. Бо люд тим часом перейнявся поблажливим і поміркованим настроєм — часом ладен був навіть до насильства вдаватись, обстоюючи добро. Через це бували заворушення; їх придушували, але більше для годиться. Котрий це можновладець, що має хоч сяку-таку владу, зречеться її і втече, поки ще має зброю — хай навіть саму зброю, а не руки, здатні нею володіти. Іспанський командувач мав понад чотири тисячі чужоземних вояків, і вони могли обороняти принаймні вали та брами.