Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Тим часом Анрі думає про іншу, яку він носить у серці, і то, власне, й є влада над серцями. Урочистий акт йому не подобається; він не бачить, яким чином цей акт може прислужитись очищенню розбещених душ. Правда, не відчуває він тут і присутності вбивці — а це, по-перше, велика полегкість: можливо все ж таки, що помазання, коронація і вся вага сьогоднішньої церемонії зроблять його особу хоч на якийсь час недоторканною. Врешті-решт, учений правник зі своїми гіркими словами помилився. А по-друге, оскільки небезпека для життя усунута, цей король стає поважним, до нього повертається поважність, що була зосталася в горбатому шиночку, де головну роль грав блазень, або в лазні, коли там з'явився той самий блазень. Зовсім інша річ, коли король дивиться на свого вірного Роні.

Поки тривала церемонія, Анрі час від часу поглядав у обличчя баронові й щоразу лякався: то було єдине щире обличчя в соборі. Цей чоловік неначе зійшов із соборного фасаду; він би й там був на своєму місці, як кам'яна статуя з простими, величними рисами, яких ніщо не може зворушити. Протестант чув, як король присягається винищити єретиків, але обличчя його лишалось незворушне. Він був присутній, грав належну йому роль, але все нутро його промовляло: «Тинди-ринди». То безмовно озивалась у ньому сувора простота гугенотів, то була його думка про урочистий акт. «Сухозлітка, жіночі витребеньки, мерзота перед господом», так би вигукнув його внутрішній голос, якби барон дозволив. Та практичний Роні прирік тому недоречному голосові мовчати, а сам усією поставою й виглядом виражав, що він вірний і непохитний слуга свого короля. Анрі, що взагалі добре знав чоловіків, знав і свого Роні, але тільки тут, посеред урочистого акту, впевнився до кінця, що той довіку буде з ним.

Невдовзі по тому він призначив барона до королівської ради. Далі вже Роні сам подбав про те, щоб стати герцогом де Сюллі, всемогутнім розпорядником фінансів королівства, начальником артилерії, такої, як світ іще не бачив, і, практично, правою рукою короля — лиш доти, поки його великий король жив на світі, і ні хвилини не довше. Йому Роні віддав свою душу, з ним зв'язав свою долю, всупереч внутрішньому голосові давнього гугенота. «Скільки варт я для тебе, стільки й ти будеш для мене». Початок його висхідного шляху був тут, був складником цього урочистого акту: адже Анрі час від часу поглядав на обличчя барона. І щоразу лякався. Бо він поглядав у лице Обов'язкові й кам'яній Поважності — попри таємне «тинди-ринди». Анрі думав: «Пересічна людина, щоб не сказати посередність. От якби я міг брати з нього приклад!» Так думав Анрі, бо простота в той час йому здавалась вельми бажаною. Але досягти її найважче в світі — якщо ти не Роні.

Король вийшов із собору більш по-королівському, ніж увійшов туди. І хода, й постава були вже справді величні, а фантастичні шати здавалися цілком природними. Мавши таке осереддя, вся процесія набула куди більшої пишноти, особливо супроти того, якою була спочатку. Натовп понад шляхом безмовно падав навколішки. Звичайно, потім Анрі для обіду переодягся — відмахнувся від пана д'Арманьяка, коли той приніс йому білий шовковий убір, і сказав, що хоче почувати себе зручно, як щодня. В бенкетній залі він сидів під балдахіном, та це не зіпсувало йому апетиту; сидів за своїм столом сам і міг бачити по праву руку стіл духовних вельмож, а по ліву — стіл вельмож світських, і всі вони квапились наїстися, подібні в цьому до нього. Взагалі вважалося, що тепер вони й в усьому такі, як він, тільки він перший серед рівних, а разом вони й становлять королівство. Та він думав не так; він гадав, що це надмірна претензія, а з другого боку, що цього мало. Він і тепер наказав відчинити двері і впускати весь люд. Він не боявся тисняви; нарікали тільки вельможі.

Та скоро він спромігся відновити веселий настрій. Тим дворянам, що прислуговували йому, він сказав, що дон Філіпп, повелитель світу, доп'яв собі ганебну хворобу. Всі не могли надивуватися з незбагненного гріхопадіння його католицької величності після такої тривалої здержливості. Один-однісінький гріх — і зразу кара. Що б то було, якби кожен король-зальотник отак із першого разу попадався! Враз усі, й за лівим, і за правим столом, обернулись до короля, що сидів під балдахіном за поставленим упоперек столом. Король засміявся й тим дозволив сміятися всім. Ото вже потішилися з католицької величності — короля Іспанії — та з його сміховинного нещастя! Декотрі з присутніх сприйняли всю історію як жарт, хоча й дуже ризикований; саме ці й сміялись найдовше. Декотрі з вельмож, особливо з духовних, аж боки рвали і все плескали в долоні, піднявши вгору руки та обернувшись до короля: виражали йому своє захоплення. Адже цей король незрівнянно частіше від іспанського наражався на таку хворобу, проте не підхопив її. Так мало того — тепер вона ще й точить його ворога. Як же не захоплюватись таким щастям!