Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Не втрачайте ні крихти мужності серед жахливої колотнечі, в якій вам загрожує стільки могутніх ворогів. Гнобителі народу, ненависні мені, були і є; вони навіть не змінили свого обличчя, хіба що одіж. Я ненавидів короля Іспанії — ви його знаєте під іншим ім'ям…

Я хочу нагадати: людству нема потреби зрікатися своїх мрій, бо мрії — це тільки що не пізнана дійсність. Щастя існує. Вдоволеність і достаток — ось-ось, тільки рукою сіпнути. А кинджалом цілого народу по вб'єш. Не бійтеся тих убивць, що їх підсилають до вас. Я марно жахався їх. А ви будьте розумніші. Я вичікував надто довго. Революції не приходять на замовлення, і тому їх треба доводити до кінця, хни навіть силою».

Зрозуміло, що це не так слова літературного героя, як-самого Генріха Манна, що ними письменник-борець, письменник-антифашист ввертається до своїх сучасників, закликаючи їх до послідовної мужньої революційної боротьби. В період завершення дилогії Генріх Манн, за своїми переконаннями, за своєю напруженою політичною діяльністю, був близький до комуністів, бачив майбутнє людства в побудові демократичного, соціалістичного суспільства, в перемозі ідей демократії і братства народів. Саме ці переконання, до яких великий письменник ішов усе своє життя, надають завершенню дилогії її історичного оптимізму, гідно увінчують цю величезну творчу працю.

Історична дилогія про юність і літа зрілості короля Генріха IV не старіє з часом. Її автор спромігся створити таку жанрову єдність, яку ми можемо по праву назвати найбільш характерним для XX сторіччя типом історичного роману, в якому об'єдналися наукове розуміння історії, знання її фактів і документів з чудовим летом художньої фантазії, вірність зображеному часу — з посланництвом, зверненим до сучасності і майбутнього. В цьому творі історія стала не об'єктом для яскравих ілюстрацій, оживлених картин, а скарбницею, з якої людство постійно має черпати досвід, повчання і приклад.

Кіра ШАХОВА

Король переміг. Уперше він відкинув, упокорив ворога. Правда, ще не зломив його могутності, не зупинив його остаточно. Королівству, як і доти, загрожує смертельна небезпека, та воно поки що й не під його владою. Воно досі під владою Ліги, бо за цілі десятиріччя міжусобних війн розперезаність сучасників, їхній опір ладові й розумові дійшли вже справжнього божевілля. А скоріше — людей опанувало щось іще гірше, ніж явне божевілля: тупе призвичаєння до розбещеності й нерозуму, сумне примирення з власною ганьбою.

Одна-єдина перемога короля ще не може цього змінити. Окрема нетривка удача — скільки тут випадковості, а скільки присуду долі? Така удача ще не може переконати більшість одноплемінців, що вони помилялись. Як же так? Виходить, що той протестант із півдня — не розбійницький отаман, а справжній король! А хто ж тоді всі оті могутні проводирі Ліги — адже кожен з них володіє цілою провінцією або править цілою округою, і то править по-справжньому, власною особою, маючи там повну владу. А цей король владарює, можна сказати, лиш де стоїть його військо. Правда, думками королівство — за нього; це визнає багато хто, визнає не без тривоги чи скрухи. Думки — це щось менше, ніж справжня влада, але водночас це й щось більше. Королівство — це не тільки якась підвладна територія; королівство — це те саме, що воля, воно тотожне з правом.

Коли на нас погляне з небес правічна справедливість, вона, певне, бачить, як жахливо ми впосліджені, і навіть більше: що ми — тлін і порох, мальовані гробниці. Заради щоденних потреб ми підкорились наймерзеннішим зрадникам і через них мусимо опинитись під п'ятою володарки світу — Іспанії. Із звичайнісінького людського страху ми терпимо у себе в країні неволю, духовне здичавіння, зрікаємось найвищого добра — свободи совісті. Ми, вбогі дворяни, що служимо у війську Ліги або займаємо державні посади, і ми, достойні городяни, що постачаємо їй припаси, і ми, простий люд, що йдемо за нею, — ми всі не завжди дурні, а часом і не безчесні. Але що ж нам діяти? Хіба пошепотітися поміж собою, нишком помолитися богу, а після несподіваної перемоги короля під Арком у нас на короткий час спалахне надія, що день настає!

Дивна річ: з певної відстані ми здебільшого бачимо значення подій краще, ніж зблизька. Король здобув перемогу на узбережжі Північного моря; здається, тим, хто живе в околі двох-трьох днів дороги, слід би замислитися. А надто отим парижанам варто б озирнутись на себе й узятися нарешті за розум, не триматись більше так уперто за свої давні хибні погляди. Та де там! На півночі, звісно, багато людей бачили на власні очі, як розбите велетенське військо Ліги розсипалось на окремі ватаги й сіє пострах по всьому краю; але до голови їм це не доходило. Для них Ліга лишалася непереможною; король, мовляв, завдяки густому туманові, що насунув в моря, та ще примсі воєнного талану відвоював нікчемний клапоть землі — оце й усе.