Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Генріх Манн-реаліст не вірить у чаклунство, містику будь-якого гатунку — християнську чи поганську. Однак поряд з казковими мотивами в його творі існують мотиви, властиві легендам, і навіть елементи нерозгаданих таємниць, містичні. Пояснюється це тим, що митець відтворює добу, коли релігія та інші форми міфології відігравали чималу роль у свідомості людей, навіть таких мудрих і освічених, як Генріх IV та його друзі-гуманісти. Що вже казати про простих людей, про тисячі селян і городян, які вірили у пророцтва, таємні знаки на землі і на небі, у незбагненну силу чаклунів, відьом та інших наділених надприродними силами істот. Г. Манн талановито і тонко вводить у тканину роману цей пласт духовного життя людей кінця XVI — початку XVII сторіччя. Попереду — вже йшлося про те, що розповідь у романі побудована в особливий спосіб. Поряд з голосом автора ми чуємо голоси людей

Єлизавета Англійська виступає в романі як союзниця Генріха. Письменник не лестить королеві, він підкреслює негарне в її обличчі й постаті, не раз згадує довгі, худі ноги і пронизливий погляд її схожих на пташині очей, «сіро-голубих і начебто без повік». Він показує Єлизавету в хвилини розпачу, коли старіюча жінка, знавіснівши від підозр і ревнощів, готує помсту своєму знахабнілому молодому фаворитові Ессексу. Але в її постаті для письменника головне те, що в дійсності було найсильнішою прикметою дочки Едуарда VIII і зробило її найуславленішою з англійських монархів, — поєднання в її особі могутньої волі і холодного розуму, завдяки якому Єлизавета не лише домоглася необмеженої влади, а й поклала край нескінченним політичним та релігійним чварам у самому королівстві, забезпечила Англії тривалі роки мирного існування, небувалого піднесення економічної могутності, культурного розвитку (згадаймо хоча б театр Шекспіра й інших драматургів, т. зв. «елизаветинців»).

Генріх Манн не ідеалізує цієї розумної, хитрої і мстивої жінки, він створює індивідуалізований, суперечливий, як у житті, образ. Але в цілому він виступає усупереч традиції, що йде від його великого земляка Ф. Шіллера, який показав Єлизавету холодним чудовиськом, а все жіночне, привабливе, романтичне віддав її політичній суперниці Марії Стюарт. Якщо підійти об'єктивно до історичної ролі сучасниці Шекспіра, зваживши все, що вона зробила для своєї країни, то королева Єлизавета безперечно може стояти в тому ж ряді, що й Генріх IV або Петро І. Отож і художнє втілення цього образу в дилогії Г. Манна історично вірогідніше, ніж у Ф. Шіллера.

В другому, як і в першому томі дилогії діють десятки персонажів, чиї прототипи існували в реальній дійсності, були активними учасниками подій, доклали праці до творення самої історії. Зображуючи їх, романіст відштовхувався від відомих йому наукових та архівних матеріалів, широко використовував збережені народною пам'яттю перекази, веселі та сумні історичні анекдоти (вони дуже пожвавлюють розповідь, допомагають у створенні соковитих жанрових сцен). Проте чимало важила й інтуїція письменника, що допомагала йому заповнити лакуни там, де не міг зарадити жоден документ, підказувала єдино правильний вибір психологічно переконливого рішення.

Генріх Манн майстер скрупульозного портрета, він полюбляв акцентувати увагу на характерних рисах облич своїх персонажів або на своєрідності їхніх постатей. Такий портрет не завжди розгорнутий, часто на різних сторінках роману згадуються окремі риси й рисочки. Але, відібрані дуже точно, вони закарбовуються в пам'яті, і зрештою в уяві читача виникає цілісний, зримий образ.

Романіст, як уже згадувалося вище, дуже цікавився іконографією відповідної історичної доби й був добре обізнаний з нею. Наділений здібностями до малювання, майбутній письменник певний час мріяв навіть присвятити себе образотворчому мистецтву. Манн став художником слова, але все життя цікавився історією мистецтв.

В роботі над романом про Генріха IV знання живопису, зокрема портретного, стало йому дуже в пригоді. Коли ми читаємо рядки, які змальовують нам портрети Філіппа, Єлизавети, Марії Медічі, Габрієлі д'Естре, в нашій свідомості вони асоціюються з картинами видатних живописців доби Генріха IV, на яких зображені ці люди. Генріх Манн писав свої портрети, так би мовити, з натури, тільки за натуру в цьому випадку йому правили живописні чи графічні зображений. Скажімо, марнославну Марію Медічі увічнив пензель самого Рубенса. Написані ним на її замовлення портрети й велика серія алегоричних картин з її життя зберігаються у спеціальній галереї Лувру. Ці полотна, — згадаймо хоча б одне: «Заручини Марії Медічі», — дали письменникові багатющий матеріал для створення деяких сцен. Костюми доби, одяг придворних, воїнів, городян, архітектура, спосіб, у який прикрашали церкви й вулиці в урочисті дні, — все це можна знайти на картинах Рубенса, що зображують життя Марії Медічі, а також на картинах його французьких, іспанських та англійських сучасників.