Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Єпископи й прелати, що оточували його, навчали його тоді тієї віри, якої держиться більшість, — власне, спростовували його заперечення, й не завжди успішно, бо син протестантки Жанни в богослов'ї вмів постояти за себе. Ще за три дні перед давно передбаченою подією він так само невтомно заперечував чистилище, яке називав невдалим жартом: невже ви, панове, справді сприймаєте його поважно? Відсилав їх геть із підготованим текстом зречення, і вони йшли, щоб повернутися з новим текстом. А тим часом папський легат взагалі заборонив їм і близько підходити до єретика. Анрі зі свого боку запевняв і велів запротоколювати, що на будь-які свої дії він питає ради тільки в свого сумління, і коли те сумління промовлятиме проти, то він і за четверо таких королівств не зречеться й не облишить віри, в якій був вигодуваний. Коли він вимовив ці слова й клірики-писарі записали їх, настала велика тиша.

Настала вона не на раді, там і далі щось доводили, спростовували, владнували. Тиша лягла в душі у сина королеви Жанни. Ще зроду для нього не змовкало отак усе навкруги і сам він не бував настільки самотній. Уперше він відчув: це сон. «Я діяв тільки про людське око, моя воля й прагнення були белькотінням крізь сон. Над тим, що зі мною діється, я не владен. Я марно шукаю слова, що відігнали б цей дурман. Досі я снив. Те слово не приходить до мене, а то я знав би багато. А то я знав би, хто я такий».

Тої ж таки ночі Габрієль плакала. Анрі лежав поруч, дивився на неї — й не бачив нічого. Це вона вперше скористалася з нічної близькості, щоб умовляти його перемінити віру. Досі ні вдень, ні під захистом спочивальні вона ще не натискала на нього з такою метою. Вона й не думавши розуміла, що тут її тіло і його кохання вирішувати не можуть, а коли вирішать, то без слів і без сліз. Найважче їй було саме плакати. Чарівна Габрієль не була сльозлива. Вона не вміла просити, не любила дякувати й рідко виявляла розчулення. Одначе тітка де Сурді приїхала й почала налаштовувати її та повчати, що й до чого. Король — пара ненадійна, він сперечається з прелатами, посилається на своє сумління, — хто ж робить так, уже наважившись на певний крок, а власне, вже зробивши його!

— Не крок, — заперечила Габрієль тітці,— він це називає стрибком, він мені писав: «У неділю я зроблю смертельний стрибок».

Вона промовила це ледь-ледь нетвердим голосом. Та однаково досвідчена Сурді помітила, що в її небоги пробуджується почуття, і не на користь практичному розумові. Тому вона не стала наводити всякі мало переконливі мотиви, як-от: інтереси віри, доля королівства чи небезпека для спасіння душі, коли християнка живе з єретиком. Відкинувши все це, вона вдалась до серйозних доказів, вона спитала:

— Ти хочеш, щоб твого батьки вигнали з Нуайона? А пана де Сурді — з Шартра? А пан Шеверні має віддати назад печатку — і все це через твій норов? Король програє гру й муситиме втікати, усі ми — теж, і винна будеш ти. Добро, що є я. Що? Тобі жаль твого закоханого рогоносця, ти відмовляєшся зробити єдино потрібне для того, щоб він зрікся єресі?

— А що саме — єдино потрібне? — спитала Габрієль, помітно налякана.

— Не допускати його до свого тіла. Тоді він учинить так, як повинен. І я приїхала, щоб навчити тебе такої простої речі!

— Я в це не вірю, — сказала Габрієль.

Тітці аж мову відібрало.

— Я тебе не впізнаю! — І вона демонстративно, але обережно втерла підмальовані очі.— Якщо ти не хочеш подумати про всіх нас, про злидні, про переслідування, що так дались нам узнаки й тепер загрожують знову, — дитя моє любе, хоч про себе подумай, коли не про нас! Тільки його перехід до законної церкви забезпечить твоє майбутнє. Він доможеться розлучення, він одружиться з тобою — піднесе тебе на трон. Усе це сьогодні ще в твоїй владі, і ти знаєш, яка на вигляд ця влада: така достоту, як ти сама, з твоїми грудьми, животом і стегнами. Коли проґавиш це сьогодні, сю ніч, завтра свого щастя вже не наздоженеш, воно залетить світ за очі. Тоді вийде, що ти принесла нещастя і йому, тоді він буде нещасливим королем, а це гірше, ніж зовсім не бути ним. Ніж так жаліти його за якесь там зречення, краще порятуй його від найгіршого. Ви житимете в нещасті: куди не повернися, скрізь нещастя. А в нещасті — повір мені, дитино моя кохана, — в нещасті ти не втримаєш нікого, а його й поготів.

Острах, що його відчула була Габрієль, розвіявся. Габрієль неквапно всміхнулась і похитала головою. Вона була певна: його вона втримає. А пані Сурді від того просто знавісніла. Вона тупала ногами, бігала по кімнаті й пронизливим голосом вигукувала огидні лайки.