Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— Випий сам!

Чашка забряжчала, придворний перелякався. Чашку йому дав ключник, що одержав її від пажа, а паж — від служника, а той — від ще одного служника, і всі вони разом прийняли тацю від величного кухаря, а йому теж принесла її ціла вервечка кухарчуків, і на самому початку її стояла якась нечупарна проява, що зварила шоколад. Бідолаха придворний поквапно, бо його підганяв страх, перебрав усю ту низку. Пройшовши через стільки рук, шоколад устиг вихолонути, але якась невідома рука могла й підсипати туди отрути. «А король дізнався про це і тепер звинувачує мене, тому я й мушу випити шоколад!» Він випив — і зразу впав, зомлілий. Дон Філіпп не звернув на те уваги, бо патер нарешті вийшов до плоті.

Патер ішов не манівцями, а навпростець. Знаменита блудниця вислухала запрошення, висловлене п'ятьма сухими словами, і дуже спокійно відхилила його, так що довелось пообіцяти більшу плату. Бона, мовляв, їде до утрені й має на те причини, тож хай її не затримують, бо здоров'я їй дорожче, ніж примха якогось старого пана. Дон Філіп здогадався, як ідуть переговори. Він подзвонив; пронизливий дзвінок не розбуркав зомлілого придворного, але секретар, що чекав за дверима, стрімголов убіг до кімнати.

— Біжи швидше вниз. Дай більше за патера. Удвічі більше.

Ціна вже й так була до того безсоромна, що патерові аж дух забило:

— Що це ви собі надумали, небого? Та ви ще мусили б доплатити, дочко моя!

Одначе вона стояла на тому, що зібралась до утрені й має на те поважні причини. Коли прибіг секретар, вона тільки голосно засміялась у відповідь на його пропозицію.

— Паскудник, — сказала вона й уперше підвела обличчя просто до того вікна, з якого дивився король. Дона Філіппа наскрізь пройняло дрожем. Він забув відступити назад, і тепер вони дивились одне на одного, ніби оцінюючи: повелитель світу й знаменита плоть. Її очі жаріли крізь мереживну вуаль, а його зір насилу проникав крізь серпанок його маячні, його муки.

Жінка влізла у візок, уже готовий рушати далі, і дала знак рукою. Патерові й секретареві вона вже відповідала через плече. Дон Філіпп одним стрибком опинився біля дворянина, що саме прокидався, блідий, із млості.

— Спини її! Спини її, скажи, що вона одержить, скільки хоче.

Коли так, то нічого не вдієш, подумала знаменита повія, завернула візок і пішла за офіцером. Вона вже доволі тлумачила їм, що хоче до утрені й має на те поважні причини. Вона попередила. Ще вчора вона помітила підозрілі ознаки й саме вибралась у таку ранню, безлюдну годину помолитися, щоб бог не допустив до хвороби. А їй не дали помолитись, і тому вона захворіла. А через кілька днів виявилося: дон Філіпп, повелитель світу, заразився.

Великі переміни в житті такої людини, як Анрі, стаються і не внаслідок тривалих розрахунків, і не після раптової постанови. Ця людина стає на певний шлях, іще сама того не знаючи; а коли й знає, то ще не може повірити. Щось веде її на той шлях, інколи вона розпізнає страхітливу необхідність, але десь далеко-далеко попереду Вона вже ступила на шлях, повернути назад було б важко, мета непевна, і годі повірити, що можливо її досягти, аж раптом ти вже дійшов, неначе вві сні. Жодної миті Анрі не почував себе так, наче він спить, — він, що діяв безперестану! Удари й контрудари, вчинки, спрямовані невтомним прагненням до трону, тривкою пристрастю до цієї жінки, перемоги й поразки, — хто ж спить серед кипучої діяльності? Битви, облоги, переговори, стільки завойованих міст, не менше й куплених, і те саме з людьми: домовитись, перехитрувати, підкупити, присилувати. Коли його супротивник Майєнн надумав переманити від нього католиків, Анрі, навпаки, перехопив прибічників у нього, умовив їх на переговори й домігся від них зізнання, що їм перешкоджає визнати його королем єдине: його віра. І тоді він, звичайно, переказав зборам — навіть устами архієпископа, — що в такому разі все гаразд, він перемінить віру.

Цe він обіцяв часто, і не диво, що багато хто не повірив йому. А все ж у Парижі обрали не Суассона (той навряд чи й міг поважно сподіватись цього) і не інфанту, бо іспанська партія вже потонула в безсоромності та жорстокості. Вони обрали законного короля — байдуже, зречеться він єресі чи ні. Правда, в сподіванні, що таки зречеться, — цим заспокоювали всі сумніви. І якби він потім обдурив їх, ніхто не був би винний, навіть він сам. Бо помалу більшість визнала, що він має своє сумління й право на це сумління. Коли люди вже занадто довго страждали від власної впертості, вони проникаються терпимістю Люди втаємничені, чудово поінформовані нізащо не хотіли вірити в його навернення. «Заради самої вигоди беарнець віри не перемінить», — казав один посол. І Анрі сам підтверджував його слова, хоча вже навіч бачив те, що має зробити.