Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Анрі за руку підвів Філіппа до вікна й став перед ним, вивчаючи поглядом знайоме обличчя: яке воно стало маленьке під непомірно вирослим чолом! Очі дивляться розумно; ми все ж тримаємось, коли не зважати на деякі зриви, як тоді, з Сен-Фалем. Погляд досвідчений, але не бадьорий, — від цієї людини нема чого сподіватись дерзань. «Коли ми були молоді, моє королівство Наварра, досить сумнівне самою своєю природою, мало в його особі спритного дипломата, що самою силою своєї любові до правди міг викрити всіх брехунів. Де ви, давні часи! А втім, саме тоді ми найдужче боялись ножа, бо ще не виправдали свого життя, були аж надміру жадібні до своїх майбутніх діянь і не відали розчарування в них».

— Філіппе, чи багато ми досягли?

— Всього, що було призначене вам чи покладене на вас, величносте. Зрозумійте, що наш господь багато чого іншого й не вимагає, і не дозволяє.

— А ви знаєте, пане дю Плессі, що в світі назріває велика війна?

— Мене ж не допущено на вашу раду. Ухвали всевишнього я пізнаю через пережиті випробування. Мене печуть свіжі, відкриті рани, а остання чекає попереду.

Щo там він шепоче в сутіні? Чоло похилено, воно закриває обличчя. Морней підводить його й виразно промовляє:

— Збережіть мир у світі, поки самі ще живете. Величносте, як тільки ваш віддих замре, з вас знімається ваша висока відповідальність, вона повертається до бога.

— І це все? — спитав Анрі.— Отакий вигляд має твоє безсмертя, Філіппе? Твоє вічне блаженство?

Замість відповіді Анрі почув тільки зітхання, і йому захотілось відвернутися. Проте він іще сказав:

— Ваше розуміння бога дивовижно збагатилось. Ви говорите про нього так учено, що він уже не може, як колись, наповнювати ваше серце. Ось ми ще раз зустрілися з вами на цьому світі, а у вас у думках тільки ваша філософія вічності.

— Мій син поліг при штурмі Гельдерна, — сказав Морней просто й чітко.

Анрі пригорнув його до себе.

— Бідолашний мій!

Їхні руки довго лишалися сплетені. Сліз на очах не було. Згодом Морней напише трактат «Про сльози». В дійсності він не плаче, та й Анрі тепер плаче тільки з дрібніших приводів. Вирішальні події застають його закутим у панцер.

— Ваш єдиний син, — мовив Анрі з притиском. Це могло означати: «Яке ж пуття з вашої віри?»

Морней сказав так само просто:

— Тепер я не мию сина, а отже, й дружини.

Що він має на увазі, спитав Анрі. Чи пані де Морней уже отримала тяжку звістку?

— Вона нічого не знає,— сказав прибитий долею. — Сьогодні до мене приїхав гонець. Я сам мушу повідомити її; вона цієї звістки не переживе. Тоді я буду в розлуці з обома тими, для кого жив, — то невже не побачуся з ними там?

— У вас є внутрішня певність.

— Нема її! — вигукнув Морней. І зразу додав сухо й спокійно: — Шарлотта не просто покине мене, вона зробить це з власної волі. Мене гнітить страх, що любов минається, а з нею й усе, надто ж надія на вічне блаженство.

— Друже, нам нема чого боятись, — сказав Анрі.— Я знаю це від сьогодні і тому благословляю свій приїзд до Лa-Рошєлі. Під кінець якийсь голос скаже нам: «Ми не вмираємо», — але це означатиме тільки, що ми зробили своє.

Морней зрозумів це як останнє слово короля, — так підказав йому ляк, що стрепенувся в серці. Він уклонився і відійшов. На прощання король наказав:

— Коли ваше передбачення справдиться, напишіть мені. Я хочу знати достеменно, як помирала пані де Морней.

Аж коли король повертався до Парижа, стало видно, який успішний був цей візит. Залога Ла-Рошелі супроводила його аж до найближчої протестантської фортеці, а звідти вийшов новий загін, щоб провести його до дальшої. З усієї країни з'їжджалися на конях дворяни — байдужо якої віри; вони неодмінно хотіли побачити його. Подекуди коні тягли карету ступою — такі натовпи були па дорозі. Люди замішувались між його вояків і говорили, що хочуть провести його аж до столиці. А він тлумачив тільки сам собі, що в них на серці. Бо вони самі цього не розуміли й не вміли виразити.

Тільки но Анрі прибув до Парижа, як прилетіла з Лондона звістка про замах на короля Якова [101] …звістка про замах на короля Якова. — В 1605 р. католицькі заколотники намагалися висадити в повітря будівлю англійського парламенту в той час, коли там перебував король Яків. Для цієї мети у підвалі парламенту було повно бочок з порохом. Заколот, що увійшов в історію під назвою «пороховий», було розкрито напередодні — 5 листопада 1605 p., заколотників страчено. . Під Вестмінстерським палацом накладено було пороху, але ту міну вчасно знайшли. Якби ні, то всіх, хто зібрався в палаці, рознесло б на шматки — і короля, і принців та перів, і весь парламент; від англійської корони б не лишилось нічого. Пороху там було стільки, що вистачило б зірвати півміста. То був би найжахливіший злочин за все сторіччя. А люди добре знають, хто в наші часи сіє чвари своїм ученням. Хто підкопується під наші ноги, хто виготовляє засоби, щоб усіх нас висадити в повітря, і ввозить їх до кожної держави християнського світу, яка ще лишається вільною. Терпеливість вільних народів полегшує їхнім ворогам роботу, не кажучи вже про те, що ці вороги всюди мають спільників і що уряди дуже нетривкі.