Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— Капітана Атіса ми самі, своїми руками поховали з усіма військовими почестями, а проте вночі він тихо прокрався до себе в ліжко. Він був зовсім холодний і потім вибрався вікном. Ну, хай нас розсудять богослови, — докінчив він, розчарований загальною мовчанкою.

Анрі мовчав не тому, що йому стало моторошно; навпаки, він помітив, що нічого не відчуває при словах про якісь призвістки та дивні події, що досі мали для нього значення алегорій, коли не чогось більшого. Він дивився на наївного рубаку, який так щиро прагнув посмертного життя, що зі страху перед смертю сприймав за правду найнеправдоподібнішу історію. Агріппине сумління теж остерігало його, і тому згадані три удари завжди йшли за тими самими словами: «І не введи нас у спокусу».

Давній бойовий товариш, аби приховати збентеження, засміявся і сказав, що богослов у них напохваті,— адже Філіпп Морнсй саме той, кого їм треба. Анрі справді спитав Морнея, яка його думка; але той лишив привидів зовсім осторонь і почав виголошувати цілий трактат про вічне блаженство так педантично та ревно, як може тільки мирянин, що засвоїв науку про бога, і Анрі майже не слухав. Він зіперся головою на руку й замислився серед бучного бенкету.

Замислився король про те, де він тепер: серед людей, причетних до його незрілої молодості, в давньому священному місці, довкола знайомі сподвижники, над головою — ніякого балдахіна. «Начебто повернулись наші найдавніші взаємини й переконання, хоч насправді ми з такої далечі насилу можемо пригадати їх — і їхню відчайдушну сміливість, і їхню слабкість. Треба було постаріти, щоб ніж перестав нас страхати. Лиш тепер, лиш тут відкривається, що страх за життя покинув нас. Що ж до вічного блаженства, то сенс його вже не відкриється нам. І те, й друге — і втрата страху за життя, і втрата надій на вічність — однаково невеселе. Що більше зроблено — хай навіть діла твої недовершені,— то сумніший і тверезіший стаєш ти».

Трохи повернувшись убік, він побачив бастіон у гавані: на нього він сходив іще за життя своєї любої матусі Жанни, п'ятнадцятирічним. Була ніч, і море, як і тепер, котило могутні хвилі; вони доганяли одна одну, хлюпали піною, і рев їхній був голосом далечі, що його не знала, а вітер приносив подих іншого світу; той світ мав бути вільний від ненависті й насильства, від влади лукавого. Відтоді королівські мореплавці й колоністи справді плавали туди, зазнавали катастроф, бідували на пустельних островах. Ті, що повернулись, однаково не здаються, вони вимагають нових кораблів, аж тепер вони пройнялись певністю щодо свого призначення й уже не бояться катастроф.

«Нічого не боятися — це, власне, вже спуск з вершини, як ми самі пересвідчилися. Той спуск почався непомітно. Коли? Це вже забулось. Пам'ятається одне: та битва, в якій ми маємо полягти, аж ніяк не остання, і після нас вона триватиме далі, паче ми її учасники. Я гадаю, що та війна, котру я готую, необхідна. І коли я не доживу до неї, поляжу раніше, — дарма: всього так чи так не довершиш. Оце і є спуск з вершини, але служіння не припиняється».

Він сидів і міркував отак, а інші дивились на нього зворушено — й самі не розуміли чому. «Це ж наш король Наваррський, — промовляли вони один до одного мовчки, без ніяких слів. — Посивілий, повернувся він до нас». Морней урвав свою лекцію про вічність, і Агріппа перехилився через стіл:

— Величносте, коли я бачу ваше обличчя, то стаю зухвалий, як колись. Прошу вас, розстебніть три ґудзики на своєму камзолі і явіть мені ласку: скажіть, за що ви мене зненавиділи.

Анрі поблід, і з того вони виразно побачили, що зараз він дасть волю почуттям.

— А хіба ви не зрадили мене? — спитав він. — Не досить того, що з Біроном, так ще й з Буйоном злигалися. Я ж знаю твої листи до його приятеля ла Тремоїля, отого блазня з писклявим голосом. Він уже помер, то хай писклявить і зраджує на тому світі.

Агріппа відповідає:

— Адже небіжчик був куди слабкіший за вас! А я дуже рано навчився від вас, величносте, завжди стояти за гнаних і стражденних.

Анрі обнімає простосердого рубаку й каже:

— У вас, гугенотів, вистачає чесноти й на себе, і на своїх зрадників.

Отаким чином король і його протестанти владнали всі свої непорозуміння. На прощання вони потиснули руки.

Тим часом Морней був за столом дуже мовчазний, як не рахувати лекції про вічне блаженство, що навела смуток на Анрі. Тепер той зостався в спорожнілій залі вдвох із паном дю Плессі-Морнеєм. Уже вечоріло. Загаяні гості, виходячи, наприпослідок озиралися з порога. Король напевне мав ще порадитися про найважливіше, бо зайшов у віконну нішу зі своїм давнім порадником, найпершим серед протестантів; його навіть називали їхнім папою. Тоді вже останні з двохсот бенкетників, тихо ступаючи, вийшли і нечутно зачинили двері.