Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Єзуїт біля ліжка почав рости. Коли його чорна постать досягла найбільшого можливого зросту, він спитав водночас довірчо й суворо:

— Якби ваш покійний ворог, дон Філіпп, саме коли він був для вас найнебезнечніший, дістав кинджала між ребра, ви сказали б, що це беззаконня?

— Тож-бо й є,— погодився Анрі.— Завжди знайдуться такі, що схвалять нашу насильну смерть. Та чи це вже стало законом? І хто його встановив?

— Не ми, хоч ви так гадаєте, — відповів єзуїт. — Вирок, гучний чи мовчазний, складають народи, їхнє сумління. Його має схвалити все людство — хоча, звичайно, розпізнає його тільки втаємничений.

«А той утаємничений — ти, шахраюго», — подумав Анрі, але нічого не сказав. Навпаки, визнав, що єзуїти, коли так, — справжні гуманісти. Вони навчають людей розпізнавати добро й зло навіть у владарях і чинити згідно з цим. А це справді крок уперед, крок нового сторіччя.

— Я міг би порозумітися з вами, єзуїтами, бо моє власне сумління зовсім не підказує мені, що я тиран.

— Ваше сумління пророче, — сказав патер Ігнаціус. — Величносте! Ми, ченці Товариства Ісусового, обрані, щоб стати вашими найкращими друзями, і вбачаємо у вас свою єдину підпору, бо король Іспанії переслідує нас і незабаром заборонить нам перебування в його володіннях.

Лиш ця неоковирна брехня розкрила йому, кого він має перед собою, і Анрі навіть упізнав патерове обличчя. Колись давно-давно молодий король Наваррський уже бачив його; тоді воно належало одному підозрілому іспанцеві, що називав себе Лоро й удав, ніби хоче здати королю Наваррському одну іспанську прикордонну фортецю. Тодішнє втілення патера Ігнаціуса було косооке, а в нинішньому ця риса майже не помічалась. Давній знайомий зі своїми широчезними ніздрями та гудзуватим лобом аж ніяк не був красенем. Та сама зовнішня оболонка була наповнена в єзуїта душевним вогнем, а це змінює дуже багато. І все ж тут знову не хто інший, як той, що колись із душогубським наміром прагнув наблизитись до нього; так бачить Анрі.

Тим часом він уже достатньо зміцнів, відлежавшись, щоб повернутись до свого покликання, і почав з проникливого порівняння різних людських натур. Осторонь перешіптувались ла Варенн і Котон. Вирази їхніх облич виказували злодійську втіху, бо патер Ігнаціус так легко впорався з королем. Але як Анрі, так і його новий друг дуже добре знали, яка гадка в кожного з них про іншого. Єзуїт думав: «Балачками тебе не візьмеш — тільки силою, і я тобі покажу її». А король думав: «Тодішнього вбивцю мої офіцери привели у відкриту галерею. Кожен уперся однією ногою в мур, і крізь цей живий бар'єр убивця мав говорити зі мною. А що він не зміг нічого сказати, крім пустих брехень, та й другого дня теж, то його розстріляли».

Патер Ігнаціус почав знову:

— Право на вбивство тирана — це тільки предмет діалектики. Зрозумійте, що насправді замахи на вашу особу припиняться, коли так ухвалить вищий розум — розум нашого ордену.

— Я розумію, — сказав Анрі.— Інші ордени не мають права на вбивство тиранів.

— Ми пропонуємо вам захист від ченців, проповідників та мирян, коли дехто з них візьме собі в голову, ніби на нього зійшло з неба прозріння і на його нікчемну особу покладено високу місію. Наш звичай не такий. У нас мислення цілком земне, ми все підпорядковуємо розумові, навіть насильство.

— Такі й мої погляди, — не без подиву зауважив Анрі.— А як же ваше товариство хоче навчати людей правильно мислити?

Замість відповіді єзуїт спитав:

— Чи міг король коли-небудь похвалитися, що його піддані мислять правильно? Люди ж не створені на одну мірку. Велика людина ніколи не здобуде одностайної любові свого народу, бо народ може мати багато думок, і вони тим чудніші, чим самостійніші.

— В цьому багато правди, — погодився Анрі, але зразу побачив, що його спокушають. І справді — ту ж мить диявол показав своє копито. — Чого ж хоче ваш орден?

— Шкіл. Це не привілей, ні! Наші колегіуми такі добрі, що в протестантських князівствах Німеччини шановні люди переходять у католицтво, аби їхні діти здобули виховання в нас. Тільки не думайте, що ми маємо упередження проти світських наук. Ми наймаємо математиків, а лікарі викладають у нас анатомію.

— Чудово, — сказав Анрі.— А що ж ви лишаєте за собою?

— Майже нічого. Латину, коли хочете. Будь-яка наука дає нам змогу ліпити для вас підданих — усіх за одним взірцем, усіх для однакового й цілковитого послуху.

Анрі:

— Ви ставите в класах мій портрет на вівтар і засвічуєте перед ним свічки?