Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

На парадних сходах перед величним і пишним фасадом палацу з'явився маркіз де Сюллі, теж гордий і пишний. Він уже причепурився для ролі надзвичайного посла, яку збирався доручити йому його владар. В його ході відчувалась надзвичайна гідність. «Іде як на дибах, — помітив Анрі.— Ще дитиною, за однієї незабутньої нагоди, я бачив, як отак виступав герцог Альба. І тоді, й тепер винні, певне, як пиха, так і постійне сидіння за столом, хоч Альба був паскудна людина, а Роні — найкраща в світі». Навіть від блідого, розсіяного світла в саду міністр кліпав очима: від надмірної роботи вони стали надміру чутливі. Його оздоби виблискували на сонці — він, за давньою модою, носив ланцюжки та застібки з самоцвітами, а на капелюсі — коштовний медальйон із головою Мінерви в шоломі. Коли він з'являвся на люди в такому віджилому, з минулого сторіччя, уборі, з нього часто посміювалися, щоправда — тільки за його спиною, бо він був вельми могутній.

«Справді, ми трохи-таки застаріли, — відзначає Анрі.— Відколи ж це? Дарма, в нас у запасі є ще не одна новинка. Якщо й доведеться мені допустити в королівство отців з Товариства Ісусового, вийде з цього не те, що вони гадають».

Того літа король слухав проповідника, новітня манера якого здавалась йому двозначною; та хай там як, а вона була гідна подиву. Захоплення всього двору, а особливо дам, змусило Анрі пильніше придивитись до пана де Саля [94] Саль Франсуа де (1567–1622) — з 1602 р. женевський єпископ, автор низки теологічних праць, причислений до лику католицьких святих (Франціск Салезький). , хоч повінь його слів омивала розіп'ятого Христа пахучими водами, а зранене й закривавлене чоло сповивала квіточками та пташечками, геть усуваючи жахливі сліди мук. Справді, його обличчя втрачало суворість страждання й робилось принадним, як у самого цього священика-дворянина, що його єзуїти підіслали до короля Франції з Савойї. Франсуа де Саль не належав до їхнього ордену, він тільки дуже приємним способом підготовляв для них грунт. У нього були очі з поволокою й білява борідка. Хто його слухав і бачив, той мусив винести враження: ніщо страшне нас на тому світі не чекає.

Незабаром король захворів; то був уже другий напад тієї самої тілесної недуги. Під час першого його виходила герцогиня де Бофор, доглядаючи день і ніч. А тепер він зліг у дорозі, в місті Меці, і при ньому був самий лише ла Варенн. Можливо, ла Варенн має особливий привілей бути при ложі недуги високих осіб; у кожному разі, він уміє використовувати такі нагоди. В Лотарінгії вже угніздились єзуїти, і він приводить двох — патера Ігнаціуса й патера Котона [95] …патера Котона… — Котон П'єр (1564–1626), французький єзуїт, був певний час духівником Генріха IV. , що згодом стане королевим духівником. Цей другий дурний і тому хитрий — а може, навпаки. Він тільки й знав бідкатися, дивлячись па страждання його величності, і не міг придумати нічого кращого, як нагадувати королю що треба покаятись перед смертю. Принаймні це буде природна смерть, і королю вже не треба боятися ножа, тому він має дякувати небу.

Тут утрутився патер Ігнаціус. Лa Варенн штовхнув його під бік, та це було зайве: патер Ігнаціус і так би не пропустив нагоди. Владним голосом він пообіцяв життя королю, що безсило лежав у постелі,— при умові, що той допустить їхній орден у країну. Так чи так, це однаково зроблять його наступники: цього вимагає дух часу. Анрі не сказав нічого, але в думці погодився з єзуїтом: так і буде, якщо йдеться про Марію Медічі. Але з «духом часу» не зовсім воно так: його легше спрямовувати на добро, ніж обмежену й уперту жінку. Треба тільки бути здоровому й міцно стояти на ногах.

Виклик розбудив у ньому волю, і в голові у нього враз проясніло, та й гарячка помітно спала. Але він навмисне зітхнув знеможено, а тоді признався, що його надзвичайно цікавить учення славнозвісного Маріани [96] …учення славнозвісного Маріани… — Хуан де Маріана (1536–1624), іспанський єзуїт, у своїй праці «Про короля» доводив, що королівська влада має підлягати владі церкви, а якщо монарх виступає проти церкви, кожний підданець може його вбити, як тирана. Багато єзуїтських замахів на коронованих осіб, які виконували агенти-терористи, пов'язані з його ім'ям, зокрема вбивство у 1610 р. короля Генріха IV. щодо права на вбивство державця.

— Не зі страху, — сказав він. — Нa мене чинили замахи часто й під усілякими приводами. Донедавна це вважалося злочином чи принаймні сміливим політичним заходом. Але вперше учений підносить таке вбивство до священного закону. Що ж це діється?