Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Вона зачала його, вона це знає, небо помогло їм обом. «Дофін» і «небо» — по цих двох словах він здогадався про решту. На нещастя, спільною турботою діло не обмежилося, хоч і та турбота не була по-справжньому спільною, — адже чужинка чекала дофіна від короля, а все ж на шкоду королю. Якби він не знав цього наперед, то дізнався б у її обіймах. А тепер вона звелась на лікті й зразу почала говорити про авіньйонських отців: нехай він поверне їх до Франції. Він повинен зробити це в нагороду їй — за те, що вона йому віддалась; а крім того, так велить нова доба й моральний стан Європи — і з тим, і з тим у згоді тільки Товариство Ісусове.

Вона піднесла голос, бо певна була: хто говорить голосно, того зрозуміють і послухаються. І справді, він відчув ту непохитність, із якою зверталась до нього чужа сила, ставила вимоги й накидала йому себе в кредитори — і все це на подружньому ложі. Як тільки він справив свій обов'язок щодо тіла цієї жінки, вона перетворилась у ворожого агента. Скінчилось белькотіння, знаджування. Відкинуто цнотливість разом із жаданням. Недвозначно, відверто вона виявляє жадобу влади і з пиховитою наївністю чужоземки приступає до речей, яких не може ні зрозуміти, ні зважити.

Але в цьому світі дурість носить у собі перемогу, Анрі це добре знає. Він сам, коли перемагав, тільки коли-не-коли вигравав час у боротьбі з дурістю. Чи вірив він хоч коли-небудь, що це навіки? Або принаймні надовго? Нині він іще сподівається хоч на одне: що це доти, доки він живе на світі. Єзуїти, мабуть, колись таки повернуться до королівства; але поки що він не допускає й думки, що може сам покликати їх. Його народ не вклякатиме перед їхніми надміру пишними тріумфальними арками, не заморочуватиметься їхніми барвистими словами. Він не відчуватиме приємного холодку поза спиною перед їхніми містичними виставами й не втрачатиме своєї крихти розуму в розважаннях над таємницями числа сім. Він не піддасться ні безглуздому насильству над духом, ні потягові до смерті, бо це потяг протиприродний. Ми ще тут. Ми пильнуємо. Іще нам бракувало допустити до країни оті їхні незліченні трактати, що виправдовують тирановбивство. Ні, король іще тут.

Це збагнула Марія Медічі, а не сподівавшися цього, перелякалася. Враз вона побачила, що король, накинувши халат, стоїть над її ложем і вираз його обличчя не віщує нічого доброго. Аби хоч обійшлось ув'язненням у монастирі! Зі страху вона не знала, до якого з двох викрутів удатись? Один був — знову зомліти й похолонути, як лід. Але вона обрала другий: заговорила французькою. Насправді вона мови не знала, але дорогою до Франції, на кораблі, їй дали читати любовний роман, щоб вона запам'ятала звідти підхожі вислови. Тепер вона знов удалась до кволого голосочка, що так не пасував до її пишної статури. Вона прожебоніла:

— О, прекрасний юначе! Там, куди ти ступиш, розквітають троянди. Навіть найтвердіша скеля згадує, що вона має серце, коли ти наближаєшся до неї з такою шляхетною гідністю, з такою невинністю, якій скоряється вся природа. Скеля, як нам відомо, — то заворожена панна, і вона проливає чисті сльози. Завдяки тобі віднині струменить джерело, якою досі не бачив жоден вівчар.

Ну що тут діяти! Вівчар не бачить свого водопою, а королева — своєї кумедності.

— Пані,— зауважив Анрі, я раджу вам насамперед поліпшувати вимову. На це потрібен певний час, а поки що краще мовчіть про деякі речі, що не стосуються заворожених панн. — Він був уже біля дверей, він відсунув засув. — Дозвольте мені нарешті подивитися, що там скоїлось.

За дверима було темно, хоч в око стрель, і Анрі помацки вийшов коротким переходом до зали, де його вперше прийняла королева. Там щось ворухнулось і наче захрипіло.

— Хто там?

Замість відповіді — ще тихіший стогін. Анрі рушив на звук і нарешті біля останнього вікна розрізнив у кріслі якусь постать, що, згорбившись, ховала обличчя в долоні.

— Бассомп'єр! Оце така ваша любовна ніч? Чого ви не озиваєтесь?

— Бо мені соромно, величносте. Мене поранили кинджалом. Отакого здоровила — якась карлиця.

— Вона ж молочна сестра самої королеви, — нагадав Анрі.

Пан де Бассомп'єр визнав, що завдяки цьому його пригода все ж таки лишається почесною. Одначе скінчилась вона його поразкою. Як це могло статися? Важко сказати, все відбулось надто швидко, безладно, всупереч будь-яким обдуманим планам. Адже задумано було, що честолюбець із-за своєї завіси підставить карлиці ногу, і вона впаде. Натомість упав він. Може, вона знала, що в завісі хтось ховається? Вона шарпнула її, і Бассомп'єр не встояв па ногах. І ледве встиг, уже лежачи, спіймати її за п'яти, коли вона переступала через нього.