Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Дружина великого міністра, чиє становище було непохитне, вкрай неохоче подалася з поклоном до коханки короля, після якої він матиме їх іще багато: так вона дивилась на справу. Випроставши довгий і плаский тулуб, сиділа вона перед хворою, і тій аж страшно було від холодних очей, що безцеремонно оцінювали, скільки вона ще варта сьогодні. Пані де Роні вирішила, що її вистачить уже ненадовго, а тому не схотіла запевняти її ні в чому. То Габрієль намагалась догодити цій суворій особі.

— Ви будете моєю найкращою приятелькою, — сказала вона. Певно, нещасна зовсім розгубилася, бо додала ще: — Я завжди рада буду бачити вас присутньою при моєму вставанні й укладанні на ніч. Тоді гостя аж схопилась, але від того не стала вища або суворіша. Замість поклону вона ледь опустила підборіддя й простягла кощаву руку до дверної клямки. Ця дворянка не дуже високого, але чесного роду, без жодної плями в фамільному родоводі (цьому вельми сприяє протестантська віра) так обурилася, що й потім, уже в дорожній кареті, сиділа так, ніби проковтнула кілок, і стискала тонкі губи.

Тільки вдома вона розходилась і влаштувала чоловікові скандал за те, що він послав її до тієї повії. Розпусний рід, всесвітня ганьба, кінець усіх успіхів, — як може порядна жінка йти туди, прикидатись і лащитись?

— Я маю бути присутня, коли вона лягає і розкарячує ноги! Це я б то! — кричала вона, нетямлячись від ураженої гордості та суворої моральності. Роні, який не дуже чого боявся, тут уже поквапився її заспокоїти: хтозна, на кому ще надумає вона зігнати злість. Він пообіцяв їй, що вона побачить дуже гарний спектакль, добре зіграний, коли тільки мотуз не урветься. В думках він, правда, пов'язував це не з мотузом. Жінці аж дух перехопило, а могутній лицар скориставя з її подиву й квапливо втік від небезпеки.

Габрієль, коли навіть вона й була вже отруєна, виконувала обов'язок благочестя не менш ренію. Спала вона неспокійно— звичайні кошмари, — а вранці ще візит отієї жахливої жінки, і все ж вона зразу по тому пішла до сповіді. Церква, що звалась «мала церква святого Антонія», була недалеко; мадемуазель де Гіз супроводила прекрасну грішницю. Вона з власного досвіду запевнила її, ніби жінки на те й створені, щоб вони грішили в коханні, а тому можуть не боятися за прощення гріхів. Ця панна твердо поклала собі стати при майбутній королеві першою дамою; її зізнання мали заохотити Габрієль розповісти дещо й про свої пригоди. Те, що знаєш, завжди може придатися.

Габрієль мовчала — не з обережності, вона просто була квола й сумна. Фривольна мова мадемуазель де Гіз не дратувала її; то був ніби залишок довколишнього світу, остання легковажність, яка ще промовляла й сміялась до неї. Перед сповідником вона не покаялася в жодному зі своїх вчинків, а в щирому коханні до свого любого владаря й поготів. Зате визнала, що була не дуже ревною християнкою й шкодує за цим, але виправлятись їй уже запізно. Так вона сказала, дістала відпущення гріхів і повернулась до шевцевого дому.

Цей дім вона ще раз покинула по обіді того ж таки дня, в середу, щоб послухати музику в тій самій церкві. Перші дні квітня того року, тисяча п'ятсот дев'яносто дев'ятого, були незвичайно теплі. Понад вулицею вже цвів виноград. Люди збігались подивитися на паланкін майбутньої королеви. Його охороняли королівські гвардійці під проводом пана де Монбазона, а позаду їхала карета принцеси Лотарінзької. Погожий весняний день, і ще раз показується на люди королева Франції, дочка цієї країни, — другої такої вже не буде.

Народ знає більше й розуміє багато краще, ніж утаємничені. Там, де проносять паланкін, стихають балачки й схиляються чола. Про сподіване весілля вже говорено часто й повсюди. Але це видовище зразу відганяє думки про весілля. Розкішні шати для вінчання й коронації вже змальовувано, про них усі знають. Але тут нагадують про інший, останній убір, який рано чи пізно буде на кожному. Герцогиня де Бофор має суворий вигляд — така суворість не личить людині в розквіті життя. Вона втомлена — такою втомою, від якої ще нікому не щастило відпочити. Серце стискається, коли глянеш на цей паланкін. Велике нещастя, нещастя для всіх, — воно ще тільки передчувається; та тільки-но станеться воно, як його значення вже й забудуть. А тут його проносять перед очима в усіх.

Габрієль у останній своїй подобі була прекрасна — вже не в мирському розумінні, бо трималася скромно й поважно; прекрасна тією красою, якої не поясниш. Вона це знала й бажала, щоб її владар міг бачити, як вона йде через церкву. «Переді мною тепер самі розступаються, мій любий владарю, а досі звичайно наша охорона мусила розчищати нам шлях крізь натовп. Люди самі мимоволі прикладають руку до серця. Вас і мене — обох нас цей народ любив». Так вона говорила в думках, бо в її свідомості химерно перепліталися знання і втішні ілюзії. Звичайна жадоба життя ще й тепер часто перемагала втому й покору, а під кінець вона мала спалахнути з особливою силою.