Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Міністр відповість: «Я знаю. Те, що відбувається, ніяка не таємниця. Та поки що все це тільки плітки. Де факти? Де я можу вжити заходів, якщо захочу?»

А Цамет йому скаже: «Захочете, шляхетний пане, як тільки я розкажу вам, що за гість приходив до мене вчора на світанку. Не хотів би я, щоб такий гість приходив до мене ще раз. І коли нещастя справді станеться, що буде з нами? Я більш не побачу своїх грошей, а ви? Коли в цьому королівстві таке непевне життя, чи може хтось іще порадити моєму владареві, великому герцогові, щоб він і надалі вкладав тут свої капітали? Ви заперечите, що він же сам наказав учинити це діло. Та посланець набрехав: я добре знаю свого владаря. Якщо йому взагалі про все відомо, то він тільки хоче упевнитися, чи в безпеці тут життя найпершої з придворних дам, аби знати, як йому повестись. Послати сюди свою небогу, щоб і з нею сталося те саме? Про це, шляхетний пане, й не думайте. Ваш діловий розум підкаже вам, що зробити, хоч може, та нещасливиця й давала вам привід для не вельми приязних почуттів».

Міністр відмахнеться: «Неприязні почуття тут ні до чого. Я відповідальна особа. В столиці мого державця не повинні відбуватись такі сумнівні пригоди, не кажучи вже про їхні фінансові наслідки. Пане Цамет, ви показали себе людиною розумною й відважною, бо це ж очевидна річ, що, викриваючи переді мною цю змову, ви ризикуєте власним життям. За цим чоловіком стежитимуть».

Цамет, приголомшений почуттям вдячності: «Шляхетний пане!»

Міністр: «Дайте мені вашу руку і не називайте мене шляхетним. Я нітрохи не шляхетніший за вас. Це просто диво, що людина, заклопотана тільки грішми, змогла виявити таку шляхетність. Певно, так вам судилося. Король зробить належний висновок і надасть вам дворянство. На гербі вашому буде зображений янгол із розгорненими крильми, бо ви захистили від згуби вельможну даму і все наше королівство».

На такі висоти залітали в думках фінансиста його слова й сподівані відповіді на них. Тим часом екіпаж під'їхав до арсеналу, лакей сплигнув із задка й побіг, як звичайно, нагору доповісти, що приїхав його пан. Повернувся він куди повільніше: пан де Сюллі не приймає.

Чи він куди поїхав, спитав Цамет. Ні. Чи, може, в нього нарада з кимось? Ні, він сам. Чому ж тоді він нікого не приймає? Нікого — так не сказано. Сказано не приймати пана Цамета.

Той не зрозумів — спочатку. Він іще не вийшов з-під чару солодких мрій, яким віддавався дорогою. В екіпажі у нього було письмове приладдя. Цамет хутенько написав, що йому, тільки йому самому відома одна державна таємниця, і він вимагає аудієнції. Лакей ще раз побіг нагору. І зразу там, нагорі, щось грюкнуло, щось гупнуло, і лакей сторчголов злетів зi сходів. Цамет спитав, хто це зробив, і почув у відповідь: пан де Сюллі власною особою. Тоді він зрозумів і поїхав назад.

Роні повернувся до своєї роботи, наче ніщо й не перебивало її. Не сміло перебити! Але дотримати цієї постанови не вдавалося. Чоловік із довгою пласкою спиною встав із-за свого величезного столу й підійшов до портрета, на якому був зображений лицар у обладунку, — він сам. І зразу відійшов геть, але очі лицаря дивились на нього невідчепно, хоч би де він став. То була всім відома особливість портрету. Але сьогодні переслідуваний тим поглядом господар почервонів, його обличчя горіло.

«Може, повернути шевця? Звичайно, зараз поверну. Обов'язок наказує, щоб я його вислухав. Як я стану перед очі королю, коли він дізнається, що я відмовився; і як я дивитимусь йому в очі потім! А коли нічого не станеться? Я не така людина, щоб марнувати свій час на плітки. Нічим не підкріплені плітки, бо хто береться за таке діло, той не лишає слідів, він дбає про це. Не треба навіть знати, хто він, щоб це зрозуміти. Проти розбійників я можу послати солдатів, але цьому я не зможу запобігти. Коли я викличу до себе викажчика, то й сам стану співучасником. А бути співучасником я не хочу.

Я нічого не зроблю, я умию руки. Я сам остерігав, коли було ще не запізно. І його, і її — обох відраджував від їхньої примхи, невгодної богові. А йому невгодне все, що суперечить ладові й служінню. Служіння королю — передусім. Моє покликання — дбати про це служіння більше, ніж він сам. Я колись уже врятував їй життя. Мені вона завдячує спасенну неласку короля. Тим гірше для неї, коли вона не хоче схаменутись і не відступається, а сама вперто поривається до власної згуби, хоч і знає, в чому та згуба.

Запізно, я не можу врятувати її. Вона сама встромила голову в зашморг, і він урветься тільки разом з її життям. Без моєї участі! Господь небесний читає в моєму серці. Покірний обов'язкові, я змиряюся з тим кінцем, що ти його визначив, о мій господи Саваофе!»