Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— Призволяйтеся, будь ласка, — сказав Цамет, стоячи коло накритого столу, що нечутно піднявся знизу. Та Бончані говорив далі:

— І все ж спочатку ним керувало натхнення. Король, гордо випростаний на троні, як уособлення величності, а поряд простерта оголена коханка. Аж плач бере, що здійснення задуму невдале. Що створив би з цього будь-хто з наших!

— Нічого не зробив би, — заперечив Цамет: багатій не любив, коли гудять його власність. — Тепер мало хто з митців має хист до сміливих задумів. А ви гадаєте, легко було домогтися, щоб він, продавши велику картину королю, ескіз відступив мені? Правда, я запропонував стільки, що в усій Європі ніхто не міг би дати більше.

Бончані озирнувся на нього.

— Я можу заплатити вам удвічі більше — коштом герцога.

— Із самої пошани я залюбки передав би його високості цю дрібничку й безкоштовно, — Цамет поклав руку на груди, де тривожно билося серце. — Але король би мені цього ніколи не пробачив, — докінчив він знічено.

Політичний агент обернувся до нього всім тілом. До побоювань цього виплодка йому було байдуже; він недбало окинув поглядом мізерну постать із вислими плечима, жіночими клубами, з обличчям, що, може, й ставало рішуче, коли йшлося про зиск, проте лишалось пласке, як у раба. Не дуже цікаве видовище. Бончані відвернувся; зате Цаметові круглі очі ніяк не могли насититися спогляданням цього зловісного гостя. Лихвар відчував, що цей худорлявий, але ставний чоловік у приношеному вбранні привіз йому якісь жахливі клопоти. То байдуже, що Цамет давно вже їх передбачав. Раптом він почав бідкатися, що печені устриці вихололи.

— Я накажу спекти свіжих.

— Нe треба, — відмовився Бончані.— Я їх не їм. Ну, хіба з пошани до вашої уславленої кухні.

Він сів і начебто почав їсти. Але по його запалому роті годі було повірити, що він справді їсть. Над западинами щік у нього випиналось могутнє надбрів'я і чоло. Важко було розрізнити, чи то голова спереду лиса, чи чоло таке високе. Бончані не спирався на спинку стільця, ні на мить не опускав голови, і коли Цамет схилявся над своєю тарілкою, на ньому невблаганно спочивав холодний погляд. Гість мовчав, не заважав йому жувати, — швець добре знав, що то тільки хвилинна пільга. Аби якось розтягти її надовше, він з повним ротом белькотів вибачення, що з нагоди п'ятниці сьогодні у нього тільки рибні страви: запечена камбала з мідіями, в дуже смачній підливі, рецепт якої — таємниця. Король дуже любить цю підливу, бо в ній є трава тургун, що нагадує йому про рідний Беарн.

Цамет поквапився налити гостеві другий келих; першого той вихилив без помітних наслідків. Біле вино розігрівало кров, та холодний погляд лишався холодним. Цамета дратував цей чоловік: вічний злидень, якого герцог тримає в чорному тілі. Багатий пан знає, кому скільки треба платити: найменше — тому, хто постує з власної охоти і кому всі скарби заступає власний мозок. Йому дають змогу користатися тим мозком і нишком робити небезпечну роботу, тоді як повноважний посол владаря виступає в пишних шатах, але дуже рідко клопочеться найважливішими справами.

— Більш нічого не хочете? — спитав Цамет, аби покласти кінець як перекусці, так і ранньому візитові. Але він відчував, що це не вдасться. Гість заговорив.

— Тільки у Цамета знаються на куховарстві,— сказав він.

Господар перевів дух.

— Ви кажете те, що й усі. Пане Бончані, зважте, яка вбога кухня при тутешньому дворі.

— Я при дворі не буваю, — відказав агент і зразу перейшов до діла: — Я згадав про вашу кухню тому, що за певних обставин через кухню можна владнувати й великі державні справи.

«Владнувати» — ось як він це називає», — подумав фінансист, і йому стало тяжко на серці, бо від долі вже не було куди втекти.

Бончані провадив:

— Людей, що твердять, ніби для них людське життя священне, є два різновиди. По-перше, ті, для котрих воно справді священне. Це йолопи, але вони стають небезпечними, коли починають чорнити перед людським загалом рішучі й жорстокі вчинки або навіть наважуються викривати те, що вже вирішене й має статись.

І грізно глянув у круглі очі свого візаві. А тоді повів далі так спокійно, ніби читав із книжки:

— Другі кажуть, що їхнє сумління ніколи б не дозволило їм убити когось, хоч насправді вони вже робили це досить часто, і кожен про те знає. Наш володар, великий герцог, мудрий і справедливий державець…

Бончані урвав мову й нахилив голову в бік дверей.

— Не турбуйтеся, — сказав Цамет, що вже змирився з усім. — Я зумисне тримаю тільки тутешню челядь, вона не розуміє нашої мови.