Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Ось як звучала його молитва після перемоги — а не так, як досі, коли він лив сльози за кожним з полеглих співвітчизників. Врешті-решт зло стає непрощенним — це Анрі зрозумів тепер дуже гостро, і зараз він ладен був повісити гладкого Майєнна. Та ось позаду заблищали вогники, що рухались по бойовищу. Король рушив туди: то його дворяни розшукували поміж трупами своїх.

— Це пан де Фук'єр, — упізнав він одного вбитого. — Не слід було йому гинути, він був ще потрібен мені.

Йому сказали, що в полеглого лишилася дружина і що вона при надії.

— Отримуватиме за нього пенсію, — постановив король.

І вони пішли зі смолоскипами далі від трупа до трупа.

Врешті натрапили на полковника Тіша. Король відсахнувся й затулив очі рукою. «Якби ж я не обнімав його! Ми зразу кинулись у бій, і тоді воно, певне, й сталося. Він хотів занадто чесно віддячити мені».

— Моєму хороброму швейцарцеві жертвую свій хрест Святого Духа, — сказав король і хотів зняти орден з грудей. Але хреста не було — загубився в бою, і жоден кіннотник його не приніс. Король понурив голову в почутті власного безсилля. «Отак вони йдуть від мене, а я не маю чого послати їм услід. Що їм тепер з моєї нетривалої перемоги, коли вони самі вже в оселі вічної звитяги?» І зразу йому згадався весь подячний гімн, що його він прочитав на смерканні; тоді гімн здався йому занадто пишним і занадто сумним. А тепер груди його стислися від тривоги.

Він хутко вихопив у одного з супутників смолоскип і заквапився до найближчих мерців. І врешті знайшов того, про кого йому нагадало передчуття. Заридати він не міг — надто болісно стисло йому груди. Тільки світив смолоскипом на свого давнього сподвижника, дивився, як він лежить, склавши руки, і силкувався прочитати в погаслих очах його останню волю. Ні, не прочитав. Звісно, ні. Адже по-перше, це тільки один з багатьох — з колишнього кінного загону. Лишається ще досить гугенотів. Але цей захотів піти. Чому? «Чи надійшов твій час, друже дю Барта? А мій коли ж?»

У відповідь па ці запитання, які зринали в його стиснутих грудях, він сказав дворянам, що вони мають проспівати подячний гімн господові, і зараз він прокаже їм його слова. І почав співати, наче псалом, просто й неголосно. Решта знали мелодію й тихо підхопили:

Доспівавши до кінця, король гірко заплакав, і ніхто не зрозумів, чому. Вже останні рядки гімну він вимовляв невиразно. Побожний речитатив дворян заглушував його голос.

У сільській корчмі панували буйні веселощі, але кілька чоловік за дверима святково прибраної світлиці дожидали короля, що вертав з бойовища.

— Величносте, чекаємо ваших наказів!

— Ще вдосвіта вирушаємо на мою столицю!

— Величносте, цього вимагає від вас ваша слава… На цей раз вас не зможе зупинити ніхто і ніщо… Перед вашою славою брами самі розчиняться! — Ці фрази лунали з різних уст, але поєднувались так доладно, ніби в добре розученій п'єсі. Таке виникло враження в короля — надто коли він почув оці слова:

— Великий король, король-переможець, ніколи не зречеться своєї віри!

Анрі обвів поглядом усіх. То ось які вони — ті, що засумнівались у ньому й у його непохитності! Він давно це знав, розумів, що багато хто в душі починає вагатись, бо гадає, ніби вагається й він. Найкраще він міг бачити це по своїх власних тривогах і сумнівах. Йому знов стисло груди, як над останками давнього сподвижника.

— Бог послав перемогу гугенотові, панове, — сказав він урочисто й владно. — Господь мій учить мене шанувати обидва віровизнання й лишатися вірним своєму.

Саме щодо цього він уже не був певний — та й, поглянувши довкола, переконався, що декотрі з тих протестантів, які тепер слухали його, не дуже вірять його словам. Але Морней — той вірить. Його доброчесний Морней, його дипломат, сповнений практичної мудрості, що дипломатичними нотами завдавав шкоди його ворогам не гірше, ніж гарматами, — саме він певен у його непохитності. «Та звідки він може знати, коли я й сам не знаю?» Дивно, але щиросерда певність доброчесного Морнея дратує Анрі, і він відвертається. В цю мить хтось вимовляє: